Ренет, мов безсмертний сонет

Якщо хто захоче пошукати відомості про видатного українського вченого-помолога Лева Симиренка (1855-1920) в шикарно виданому довіднику «Кияни», то буде розчарований.

«Петро Симоненко» – будь ласка, а… Хоча формально упорядникам довідника не дорікнеш: Лев Платонович ніколи не був киянином, а з містечка Млієва на Черкащині, де провів більшу частину свого життя, виїжджав рідко. Отам, на благодатних наших чорноземах, проводив він свої дослідження та експерименти. Мабуть, і знаменитий його Ренет завдячує своєю появою цьому куточку.

Пригадую, в одній з публікацій колега тішилася тим, що назва сорту настільки органічно влилася до нашої мови, що почала відмінюватися: «симиренка», «симиренки», «симиренкою»… Я б сказав більше. Ренет став своєрідною візиткою України і, на відміну від свого Курського «брата», має стабільно високий смаковий бал. Поряд із ним вишиковуються Джонатани і Ко, та не чув, щоб хто-небудь змістив із п’єдесталу улюблене дітище Лева Симиренка.

Шкода усе-таки, що не Київ і його околиці були тією нивою, де геній Симиренка знайшов своє втілення в створенні чи не найбагатшої у світі помологічної колекції, розробці принципово нової агротехніки в садівництві. Колишній директор радгоспу «Хотівський» п.Кустовський демонстрував нам не дуже тоді афішовані (ініціативи за часів Брежнєва заохочувалися дозовано) терасні сади на схилах яруг, де землероби примудрялися успішно вирощувати соковиті солодкі персики. А Вітряні Гори? Це вже в самому Києві. У 20-х роках минулого століття асирійці й вірмени, віртуозно використовуючи місцеву специфічну «троянду вітрів», плекали тут теплолюбиві сорти винограду, завдяки чому відповідну назву дістав цілий житловий масив столиці. Тобто річ не у кліматі. Просто такі, як Лев Симиренко, народжуються в Україні нечасто. Тож можна лише уявити, які чудеса здійснив би він у Хотові або й на місцині, яку видно з вікна редакції. Спробували б тоді Лева Симиренка та й весь його славний рід інтелігентів-українців не включити до «Киян».