Севастополь. Будиночок на околиці
Уже немолодий, але ще кремезний чоловік фотографував звичайний будиночок на околиці Севастополя, біля Малахового кургану. З хати вийшов господар у картатій сорочці й запитав у фотографа:
– А навіщо ви фотографуєте мою хату?
Той привітно усміхнувся:
– Пробачте, будь ласка. Річ у тім, що будиночок я пам’ятаю ще з років війни…
250 днів тривала оборона Севастополя. Радянські війська залишали місто, прикривати відхід 79-ї морської курсантської бригади було доручено одній із батарей. Утім, батареєю цей підрозділ можна було назвати умовно: з чотирьох гармат діяла лише одна.
Командир, зважаючи на те, що фашистські літаки шугають майже над головами, ухвалив рішення заховати гармату в недобудованій хатині. Рано-вранці з-за обрію повільно викочувалося сонце. Навідник Григорій Чуприна, який стояв на посту, поглянув на годинник – до зміни залишалося п’ятнадцять хвилин. І тут матрос помітив постать фашиста, що підкрадався, припадаючи до землі. За першим гітлерівцем з’явився другий, потім третій. Вони були вже неподалік, метрів за п’ятдесят, і пробиралися до Малахового кургану.
Григорій побіг до будинку, де відпочивали товариші, розбудив офіцера.
– Товаришу молодший лейтенант, неподалік німці.
Командир хутко підхопився:
– Де?
– Там, біля кургану.
Обидва вибігли на вулицю, кілька хвилин оглядали місцевість – ні душі.
– Німці тобі з переляку привиділися, – сердито мовив молодший лейтенант.
– Який там переляк! Я чітко бачив трьох гітлерівців. Не сумніваюся, що це розвідники. Давайте ще трохи поспостерігаємо…
Невдовзі фашисти таки показалися знову. Йшли вони обережно – уже в зворотному напрямі.
– Так, це розвідка, – погодився командир. – Зараз їх буде багато.
Уже в будиночку Чуприна разом з товаришами розвернув гармату, зарядив. Коли з’явився ворог (до двох взводів), Григорій навів 45-міліметрівку у самісіньку гущу фашистів.
Пролунав оглушливий вибух, кімната сповнилася димом. За першим пострілом – ще кілька…
Коли димова пелена розсіялася, Чуприна із задоволенням відзначив про себе, що ворожу групу майже повністю знищено. Але незабаром з’явилися нові шеренги гітлерівців. Гармата працювала без перепочину. Дим виїдав очі, неможливо стало дихати, однак Григорій не відходив від гармати, доки не заклинило замок. Молодший лейтенант вмить оцінив ситуацію:
– Знімай панораму, бойок, будемо відходити. Без гармати робити тут нічого.
За годину Севастополь залишився позаду.
– От чому пам’ятний мені той будиночок, – завершив свою розповідь про останній бій за Севастополь Григорій Дмитрович Чуприна. – Двісті п’ятдесят днів і ночей билися ми за місто, але сили були нерівні…
Чуприна дістав із шафи невеличкий вузлик.
– Це мої севастопольські реліквії, – сказав, розв’язуючи його.
У вузлику цьому зберігає ветеран осколки снарядів, заржавілі від часу кулі, шматочки черепашника, відбитого від стін будинків. Усе це для нього стало дорогим і незабутнім.
– Погляньте, ці кулі летіли в нас. А цими ми били фашистів…
Є у Григорія Дмитровича й інші реліквії – нагороди за мужність і доблесть. Після боїв за чорноморську твердиню він був удостоєний медалі «За оборону Севастополя».
Відважному фронтовику випало визволяти це дороге йому місто від чужинців. Воював він тоді вже у складі 12-го гвардійського винищувального протитанкового дивізіону. Цікавий штрих: тут, у Севастополі, Григорій Дмитрович ще раз виявив особисту мужність, за що був нагороджений орденом Слави III ступеня. Потім фронтовий шлях Григорія Чуприни проліг до Литви і Східної Прусії.
…Молодший сержант Милевський, командир обслуги, до якої входив Чуприна, одержав наказ вогнем прикрити улоговину, підступи до лісу і контролювати перехрестя доріг. Була ще ніч, коли бійці викотили 76-міліметрову гармату на пряму наводку. Чекати довелося довго – кілька годин. Аж ось із лісу виповзли дві ворожі самохідні артилерійські установки – «фердинанди». За ними йшли піхотинці.
Григорій піймав одну із сталевих громадин біля перехрестя і вистрілив. «Фердинанд» огорнувся густим димом. Друга машина «сховалася» в улоговині. Але цей напрям, мабуть, був для фашистів важливим. Тому вони, переформувавши сили, знову пішли в атаку. «Фердинанд» рухався з флангу, а піхота посунула на гармату «в лоб». Та коли ворог вийшов на пристріляний рубіж, командир обслуги змахнув рукою. Один за одним посипалися на гітлерівців снаряди.
Довкола бійців «свистіли» кулі. Піт заливав їм очі, гуло у вухах. Але воїни не припиняли вогню. І все ж гітлерівцям удалося проникнути з флангів до гармати. Треба було міняти тактику бою. Милевський наказав Чуприні залишатися біля 76-міліметрівки одному, а сам з червоноармійцями Шликовим і Минаєвим автоматним вогнем і гранатами почав відбиватися від ворогів.
– Я сам підносив снаряди, заряджав гармату і стріляв, – розповідає Григорій Дмитрович. – Було дуже важко. Але й товаришам довелося не легше. Та жоден фашист на наш рубіж не вийшов.
Після того бою Григорій Чуприна отримав орден Червоного Прапора.
Усі післявоєнні роки звитяжець жив (і живе) у Києві, до виходу на пенсію працював закрійником на фабриці індпошиття одягу. Під час нашої зустрічі ветеран передав мені фотографію зі свого сімейного альбому. Її ми і друкуємо.