Не клич до храму Вія…
До чого тут Вій, «колосальний виплід уяви народної», «цар гномів» із залізним обличчям, кроки якого луною віддаються по занедбаному, спустошеному храму?
Коул Дьюрем, один із ініціаторів круглого столу «Церква і політика» (відбувся 17-18 лютого ц.р. у конференц-залі НАНУ), віце-президент Міжнародної академії свободи релігій і віросповідань, добірною англійською мовою неквапно і розлого роз’яснює нам, грішним, глибинне значення слова «благоговіння», а ми ловимо себе на тому, що перетравлюємо доповідь попереднього промовця – філософа-релігієзнавця Анатолія Колодного. Якщо доповнити її й пізнішими виступами, наприклад, прес-секретаря УПЦ КП ігумена Євстратія (Зорі) або єпископа Римо-католицької церкви Станіслава (Широкорадюка), то вимальовується ось що.
До Храму, обслуга якого вважала себе найканонічнішою, зайшов, по-військовому карбуючи крок, оцей самий Вій і мовив: «Ось векселі! Платіть!.. По-перше, – і він загнув палець, яким вирішив колись долю нещасного Хоми Брута, – влада Кучми і Медведчука створила вам в Україні суцільну «зелену вулицю». Фізіономії вашого предстоятеля і його владик, таких, скажімо, як Агафангел, не сходили з екранів телевізорів. При цьому вас завжди представляли як Українську православну церкву, єдину канонічну і благодатну, і ніде ніколи не зазначали, що вона була, є і залишається філією церкви російської. Ваші парафії реєстрували, наділяли земельними ділянками, забезпечували коштами і ресурсами під будівництво, не встигали ви ще й подумати про них. Вам дозволено було захопити найбільші святині України – Києво-Печерську і Почаївську лаври – і робити все, що заманеться, з їхніми унікальними спорудами, розписами тощо. Кучма і Медведчук методично переслідували тих, хто насмілювався спрямувати бодай найменший фінансовий струмочок у бік іншої, ніж УПЦ МП, православної юрисдикції. Підпорядковані проросійському режимові ЗМІ на догоду вам формували громадську думку таким чином, ніби, крім УПЦ МП, православ’я в Україні не існує. Я міг би продовжувати, та пальців залізних не вистачить. Тож платіть, чи то пак, відробляйте. Нашого кандидата у президенти, до речі, вашого палкого прихильника, ви знаєте».
Чи засмутив сабоданівських «угодників» цей візит? Об’єктивно кандидат у президенти, на якого натякав непроханий гість, їх задовольняв, як ніхто. Лише він, «православний кандидат», міг продовжити їм років на десять кучмівську лафу. А, може, пішов би ще й далі? Скажімо, Леонід Данилович давав таку негласну настанову: «Філарета не чіпати, але всіляко підтримувати Сабодана!» А «православний кандидат», маючи крутий норов, міг би й підкоригувати цю «ліберальну» формулу: «Розкольників ліквідувати – і на цьому й край!». Заради цього можна й ризикнути… Але ж як бути зі статтею в Конституції України про відділеність церкви від держави? Як бути із закріпленими в законах України положеннями про невтручання церкви в політичні процеси?
Утім, Вій прийшов до УПЦ МП не дискутувати, а вимагати сплати за векселями. Якщо промосковська церква не тільки не відмовлялась, а радо приймала всі зазначені вище «благодаті» Кучми, Медведчука та іже з ними, то, певне, знала, на що іде.
…А Коул Дьюрем усе говорив про благоговіння. Англійською воно звучить як «reverans». «Благоговіння – це не просто, коли людина тихо сидить – це чеснота!», «Тиранія – кульмінація неблагоговіння», «Влада без благоговіння – катастрофа»… І нарешті: «Влада, яка маніпулює релігією, йде всупереч благоговінню». Остання теза вже ближча до наших реалій, до тих невеселих асоціацій, які породив явний і неспростовний факт участі підпорядкованої Московському патріархатові УПЦ у політичних ігрищах Кучми – Медведчука – Януковича, у безпрецедентно брудній передвиборній кампанії 2004 року, у далекому від християнської моралі очорненні «слуги сатани» і «могильника православ’я» Віктора Ющенка. Нині митрополити Володимири і архієпископи Митрофани відхрещуються від централізованої роздачі у московських храмах відверто проянуковичівських і не менш відверто антиющенківських агіток, від тупо українофобських «хресних ходів», організованих нібито не УПЦ МП, а якимись «неофіційними братствами». Хто знає, може, близько 80 учасників круглого столу «Церква і політика» – представники християнських конфесій і юрисдикцій, мусульмани, юдеї, носії східних вірувань тощо, а також релігієзнавці, видавці, журналісти – й повірять, що в політику була втягнута не вся УПЦ МП, а лише окремі владики, клірики й парафіяни. Але вірно зазначив ігумен Євстратій: «Не пора нині розпочинати чергове полювання на відьом. І не варто домагатися покарання тих, хто 2004 року порушував Закон, що регулює відносини церкви і держави, прийнятий, до речі, 1991 року, а відтак, застарілий. Покарання вже відбулося. Церкву, яка погрузла у брудному політиканстві, впала до сприяння силі, девізом якої були махінації і брехня, покарали і каратимуть далі її прихожани. Ногами!»
Отець Євстратій мав право це говорити. Київський Патріархат, як, утім, і більшість інших конфесій України, ніде і ні за яких умов не висловлювався «за Ющенка» чи «проти Януковича». З амвонів українських храмів священнослужителі апелювали до ЦІННОСТЕЙ, а не до осіб. Лунали молитви за справедливі й чесні вибори, а не за «православного кандидата», якого, подейкують, «канонічні» зарахували мало не до лику новомучеників. Запали всім у душу і слова єпископа Станіслава (Широкорадюка): «Якщо церква стає вагомою політичною силою, то церквою вона стає поганою». Утім, оптимістичною для УПЦ МП можна вважати тезу: «Помилка – не абсолютне зло». Аби ця помилка стала добрим уроком – додамо.