Полохлива «нічна кішка»
Сов у київських гаях і парках мені доводилося бачити лише в дитинстві. Тому щиро здивувалася, уздрівши нещодавно в Сирецькій діброві не одну, а цілу зграйку вухастих сов, які, до речі, були птахами 2002 року в Україні.
Побачивши мою зацікавленість, дідусь, котрий виявилося, живе неподалік і вже другу зиму спостерігає за пернатими, розповів, що птахи ці не бояться людей, коли ті їх не чіпають. Дають себе роздивитися, а якщо вже й здіймуться, то знову сядуть поруч одна з одною. Ці вухасті кочівники, виявляється, прилітають до нас із північніших районів України, а також із Білорусі та Росії.
Тоді саме в Києві була ясна й досить холодна погода з північним вітром. Але птахи ніби й не відчували колючого подиху Арктики, примостилися в кроні високого розлогого дуба і сиділи на гілках, не звертаючи уваги ні на що й ні на кого, і я вирішила краще роздивитися прибульців.
Нарахувала близько двадцяти сов, що сиділи на дереві як стовпчики, витягнувши своє чималеньке тіло. Забарвлення мали рудо-чорне з поперечними і поздовжніми смугами, що пересікаються. Спина – темніша, а живіт світліший. На голові майже чорні з жовтуватими краями вуха. Особливо вразили очі – великі, яскраво-жовті, обрамлені темними колами, від чого здавалися ще глибшими.
– Увечері, хвилин через сорок після заходу сонця, птахи вже не тримаються купи, бо полювати їм, певне, краще поодинці, – розповів мій новий знайомий. – Цікаво дивитися, як сови розлітаються. Дарма, що їх тут майже два десятки, за десять хвилин на дереві не залишається жодної. Спостерігаю за цими птахами другий рік, але так і не зрозумів, у чому ж, власне, полягає для них вигода колективного життя.
Вухасті сови лише трохи більші за ворон, хоча мені вони спочатку здалися чималими і я занепокоїлася, як це дубові вдається їх усіх втримати. На що дідусь порадив легенько стукнути по стовбуру. Сови з переляку одразу «схудли» і з кулястих стали тоненькими, мов тріски. До тіла щільно притиснулося не лише пір’я, а й крила та ще й злегка опустилися до низу. Виявляється, захищаючись від морозу, сови настовбурчують пір’я, тому й здаються вдвічі більшими, ніж насправді.
Мій легенький стук, пояснив дідусь, птахам здався гучним пострілом, бо у сов надзвичайно тонкий слух. Виявляється, у темряві на відстані 20-30 метрів вона чує шурхіт мишей. Недарма сов іноді називають «нічними кішками». У цих птахів також дуже добре розвинений зір. Але в цілковитій темряві вони, як і ми, не бачать.
За торішнім спостереженням, вухаті сови мали б прожити в Сирецькому гаю до кінця лютого. Але відлига, яка почалася цього тижня, пришвидшила їх відліт. Сови залишили насиджене на крислатому дубі місце наступного після Стрітення дня, ще раз підтвердивши, що весна цього року має бути ранньою.