Дуб-«убивця»?

Де мешкають сови й пугачі? Звісно у хащах, у дуплах старих дубів, біля стежок невідомих зі слідами звірів небачених… А місце, про яке йтиметься, до таких аж ніяк не належить.

Перехрестя досить наїжджених лісових доріг неподалік від огорожі колишнього дитячого санаторію імені Горького в Пущі-Водиці. Тут уздовж ґрунтівки таким собі рубцем минулої війни тягнеться серед дерев зарослий травою і чагарником окоп. У врожайні роки і над рівчаком, і на його схилах траплялися білі гриби, «поляки», товстухи, моховики, сироїжки. Рівчак доходив майже до самого перехрестя доріг, де ріс середнього віку дубок із чомусь дуже густою кроною, гіллям, опущеним до землі. Як правило, я ходив по колишньому окопу, уважно заглядаючи в заглибини між корінням дубів і сосен, водночас позираючи й на гору. Без трофеїв до описаного густого дуба діставався рідко, та й під його лапатими гілками часто-густо поповнював кошик.

Та що це? Щось незрозуміле побачив  у ще зелених ранньої осені тенетах дуба. Неприродно розпластані сіро-зозулясті крила і… нерухомість.

Сумна це була картина – досить велика мертва сова у плетиві дубових гілок. Яким чином цей нічний птах-мисливець потрапив у пастку? Що змусило його покинути звичну для сов глухомань і залетіти до місця, яке мовою грибників можна було б назвати прохідним, транзитним. Тобто воно, як горох при дорозі. Може, бідну сову застав тут ранок і вона сховалася у густій кроні дубка на перехресті, а хтось із перших грибників сполошив нічного птаха. Зірвалася сова та спросоння заплуталася у гіллі…

А втім, як воно було насправді, ніхто не знає. Та якось неприємно стало на душі. І я вже не дивився грибниці під лапами дуба-«убивці».