Нову постановку театру «Браво» – вистава «Павучок» за п’єсою Сергія Таска – жанрово визначено як «хроніку однієї пристрасті». Вона є прикладом того, як одна молода людина, Андрій Лелюх, може бути цілісним творцем сценічного твору – і режисером, і автором музичного вирішення, і сценографом і, врешті-решт, виконавцем головної ролі.
Прем’єра «Павучок» значною мірою підтримує світовідчуття сучасної людини і водночас культивує класичні істини.
Однією з таких виправданих класиками сентенцій є твердження про те, що кохання – це своєрідне павутиння, здатне заплутати думки, почуття, емоції закоханих.
Протягом усього сценічного твору у цій павутині плутались жінки – Лора, Тіна та Світлана (у ролях – Кристина Синельник), Віра (Наталя Лінецька), Тамара (Галина Михальчук), Тоша (Леся Бархатова), Анжела та Настя (Ірина Рождественська).
А причиною плутанини був головний герой – Павучок (Андрій Лелюх).
Вистава має характер монологу і остання крапка цього насиченого емоційними зривами, маленькими психологічними трагедіями монологу, – загибель Павучка. Адже неможливо виплутатися із пастки-павутиння, яку плів протягом усього свого життя.
Павутиння як лейтмотив вистави існує на усіх її рівнях. На зовнішньому рівні – як сценографічне оформлення дійства, – на текстовому – як прізвисько героя, як спогади про картину-Павучка. Проте головне – потаємний, смисловий пласт вистави, який характеризує внутрішнє відчуття головного героя, його емоційний стан, невпевненість, роздвоєння особистості. Він заплутався у власних почуттях, фантазіях, у розмаїтті власного «Я».
Усе дійство справляє враження сукупності сценічних картинок, художньо-смислових слайдів, навіть уривків снів, які характеризують не лише реальне життя людини, а й підсвідомі моменти її психіки.
Та й життя Павучка проминуло, як минають сни. Проте головною істиною неодноразово вимовленою вустами героя, став афоризм «Усе буде так, як має бути. Навіть, якщо буде навпаки».