Немає повісті сумнішої на світі…
Їх поховали окремо. І хоча у своїх останніх записках до батьків Олексій, а потім і Аліса, просили не розлучати їх хоча б і в іншому світі, батьки вирішили інакше.
Першим із життя пішов Олексій, не минуло і трьох місяців, як вкоротила собі віку і його кохана дівчина Аліса. Непоправне горе зістарило її матір за кілька днів, на очах посивів і батько.
Красива жінка – чужа жінка?
– Тільки ми винні в тому, що сталося, – починає нелегку розповідь Тамара Андріївна.
– І батьки Олексія, – уточнює її чоловік Віктор Іванович. – Але ж якби знаття, – і замовк, його очі наповнилися сльозами.
– Діти почали зустрічатися, коли Алісі було 16, а Олексію 18 років. З армії наша дівчинка його дочекалася, і вони стали мріяти про одруження, – веде далі мати Аліси. – Ми з батьком не мали нічого проти того, щоб наші діти зустрічалися. Дружать – хай собі дружать. Тільки вийшло інакше, аніж ми сподівалися. Чому ми з чоловіком не дуже хотіли, щоб вони одружилися? Ми ж небагаті люди, а в Олексія – рідня заможна, дорікали б доньці тоді усе життя нашою бідністю, принижували б. Від людей чула, що й батьки хлопця не схвалювали одруження. Алісочка у нас красуня була, хоча й Олексій дуже гарний парубок. Кажуть, що вони не хотіли цього весілля тому, що красива жінка – чужа жінка. Налаштовували і сина, аби він покинув Алісу, нісенітниці усілякі верзли.
– Це так, – підтверджує Віктор Іванович. – Напередодні самогубства Олексія його батьки посварили дітей. Аліса на останнє маршрутне таксі не встигла й під’їхала на попутній машині, а вони наговорили синові, що це, мовляв, новий залицяльник. І Олексій повірив у ці плітки.
– Донька була гордою дівчиною, і, коли він закинув їй зопалу про третього зайвого, вона не поспішила виправдовуватися, а навпаки спитала: чом ні, коли Олексій поводить себе так нерішуче з батьками? Він зрозумів це по-своєму: провів Алісу додому, повечеряв з батьками і, зачинившись у своїй кімнаті, накинув на шию петлю. Перед цим залишив записку з проханням поховати їх поруч. Ніби знав чи здогадувався, що Аліса невдовзі піде слідом за ним.
Хіба ж можна так кохати?
Тамара Андріївна подає щоденник доньки.
– Прочитайте, я знайшла його після смерті Аліси. Господи, – тяжко зітхає, – хіба ж можна так кохати?
Чіткі рівненькі рядочки. Кожен із них дихає поезією, любов’ю, романтикою, а ще більше, мабуть, невпевненістю у почуттях коханої людини: «Сьогодні знову посварилися. Олексій казав, що від мене тхне чужими парфумами. Від його ревнощів я скоро з’їду з глузду. Може він шукає причину, аби ми розійшлися? Боронь Боже, я цього не витримаю. Хай краще смерть!»
Через два дні новий запис. «У машині познайомилася з бізнесменом. Літній дядько років 45 пропонував роботу за 250 доларів. Я прийшла до нього, як і домовлялися, наступного дня. Дядько сказав, що платню збільшує вдвічі. З цієї хвилини я зарахована на його фірму. А обов’язки у мене будуть дуже прості – у відрядженнях супроводжувати Л.У. і розважати його гостей. Мені стало лячно. Адже я кохаю тебе і розумію, чим мені доведеться займатися. Я не погодилася на таку пропозицію».
Останній запис Аліса зробила за кілька годин до смерті. «Мама каже, що час лікує, запевняє, що я забуду Олексія. Я чекала, що саме так і буде. Мама сказала неправду, тому що мені стає дедалі гірше. Олексій приходить щоночі, дорікає, що я не йду до нього, адже він чекає. У нього сумні очі, він схуд і почорнів. Кличе мене, і я йду. Татусю та мамо! Вибачте, я знаю, як вам буде боляче. Та відтоді, як Олексій пішов із цього світу, мене більше немає. І я хочу тільки одного – бути із ним. Поховайте нас поруч, і якщо зможете, вибачте»…
– Аліса навчалася у модельній школі в Києві і в день загибелі коханого на маршрутне таксі знову запізнилася, – каже згорьована жінка. – Діставалася додому попутним транспортом. Батьки Олексія і сусіди бачили, як він увесь вечір виглядав її, щопівгодини ходив від дому до зупинки. А коли й останньою маршруткою Аліса не приїхала, несподівано зник. За годину все і сталося. Сусідка прибігла, сказала, що повісився Олексій. Не минуло й чверті години, як з’явилася Аліса. Вона вже знала про все, подружка розповіла.
– Не плакала, не побивалася. Сказала тільки, що нам, буцімто, тепер має бути легше, адже нарешті домоглися свого. Я почала втішати, заспокоювати, – Тамара Андріївна плаче. – А вона перебила мене, поскаржилася на втому і пішла до своєї кімнати. Просила не чіпати її. Коли ж зачинилася і якийсь час не виходила, ми занепокоїлися, вибили двері і знайшли Алісу на підлозі непритомну. Біля неї багато порожніх пакетиків з-під ліків. Чоловік побіг за «швидкою», а я намагалася привести доньку до тями. Більш як три тижні Аліса пробула в реанімації. Лікарі давали мало шансів, адже піґулок вона наковталася багато. Втім, треба віддати медикам належне – доньку вони врятували.
Повернулася з лікарні Аліса збайдужілою, невеселою і все ходила на кладовище. Мені казала: мамо, там так гарно, спокійно. Це не могло не лякати. І я, і чоловік, донька у нас ще є старша, намагалися відволікати її від тяжких думок. Мені навіть якось здалося, що вона забуде про своє горе. Інколи, бувало, схилить мені голову на плече і розповідає, про що мріяли з Олексієм… Одного разу, мабуть, десь за тиждень до трагедії, прокидаюся від того, що Аліса вовтузиться на кухні – готує чай, сміється, щось розповідає. Я підійшла до неї, взяла за руку і збагнула – можете собі уявити – що поруч з нею Олексій. Донька за це моє втручання образилася, заплакала, сказала, що Олексій прийшов у гості, а я перервала їхнє побачення. Сиділа я біля її ліжка до самісінького ранку, а донька переповідала, про що вони говорили. Олексій нібито наполягав, аби Аліса хутчіш збиралася до нього, радив який весільний одяг придбати, бідкався, що не може зробити цього сам. І, уявляєте, модельні черевички та фату таки таємно від нас купила. Ми її і ховали в тому одязі…
– От ви мене питаєте, чи було відчуття невідворотного? Увесь цей час, відколи загинув Олексій, десь на іншому кінці села виє пес, – я цілу ніч не можу стулити очей, десять разів зайду до Аліси в кімнату. Перевірю, чи спить, чи дихає. Минулої п’ятниці навідалася до сестри. Заночувала в неї, бо не бачилися давно. Того ранку все і сталося. Донька наполягала, щоб я поїхала в гості. Тепер я розумію, чому Аліса так випроваджувала мене з дому. А я з гостей зібралася вдосвіта. І тільки помітила біля двору «швидку» та міліцейські машини, все зрозуміла… Горечко-горе…
Віднині – вороги
– Я знайшов Алісу, коли вийшов покурити, близько сьомої ранку, – каже Віктор Іванович. – Схопив ножа, розрізав мотузку на її шиї. Руки в доньки були ще теплі, але зрозумів, що запізнився.
– Про похорон не питайте, бо все, що відбувалося, погано пам’ятаю, – каже Алісина мати. – Ще й нині все сприймаю ніби страшний сон. Не знаю, чи й переживемо ми колись це горе…
У кімнаті дівчини все залишилося, як було за її життя. Хіба що зі стіни зняли їхні з Олексієм фото. Їх сховав батько, бо не може дивитися на того, кого вважає винним у смерті своєї доньки. До батьків Олексія потрапити не вдалося – ворота були зачинені, а в будинку не відчувалося навіть поруху. Сусіди зізнаються, що після похорону рідко бачать батьків Олексія.
І що дивно: жодна з цих родин не знайшла хоча б кілька заспокійливих слів одне для одного. То про що вони можуть говорити з людьми? Без сумніву, саме їхнє ставлення до почуттів власних дітей стало причиною великого горя. Віднині вони – вороги довіку…