Єдина «срібна»
У сімдесяті роки минулого століття в світі домінували дві жіночі волейбольні дружини – радянська та японська. Ці колективи зійшлися у фіналі олімпійського Монреалю 1976 року. У безкомпромісній боротьбі перемогли дівчата з тихоокеанських островів. У складі радянської команди срібними медалями було відзначено виступи й двох киянок. Згодом Лілія Осадча переїхала на постійне місце проживання до Росії. У столиці України залишилося одне «срібло», що належить колишній волейболістці київського «Буревісника» Ганні Ростовій.
У ті часи японки демонстрували вражаючий волейбол, пригадує український ветеран спорту Ганна Ростова. – Їхня команда щодня тренувалася по шість годин. За зачиненими дверима над тактичними новинками тамтешні тренери чаклували подалі від чужого ока. Якось для нас влаштували спільне тренування. На заняттях господарки майданчика нічим особливим не вирізнялися. Справжню майстерність японки демонстрували лише в офіційних турнірах і спарингах зі збірною СРСР.
В одну із поїздок до Японії до табору радянської команди завітали представники місцевої фірми «Тайгер». Із кожної спортсменки зняли мірку, з різних позицій сфотографували ноги. Через деякий час ми отримали красиву, добре припасовану спортивну форму, а з нею – іменні кросівки. Взуття було комфортним і зручним. Щоправда, одразу певне незадоволення висловила лідер збірної Інна Рискаль. На перший погляд, її правий кросівок був ширший за лівий. Коли ж усе-таки взулася, приємно здивувалася. Як з’ясувалося, на її правій нозі дещо випирала кісточка. Японці, врахувавши цей природний недолік, виготовили для Інни зручне взуття.
– Ганно Миколаївно, схоже, тайгерівські кросівки якоюсь мірою визначили вашу успішну гру в складі збірної України на Спартакіаді народів СРСР-75?
– Потужну українську дружину створив Юрій Курильський. У ній грали дівчата з Луганська, Одеси, Запоріжжя та Києва. У фіналі турніру, який відбувся в Баку, зійшлися зі збірною Москви. Очолював її уславлений наставник Гіві Ахвледіані. Проте не лише його підопічні, а й сам Гіві Олександрович не витримав шаленого спортивного тиску з боку українок. Він неодноразово апелював до суддів. Та все марно. Ми стали чемпіонками.
– Як у СРСР оцінили «срібний» здобуток команди на Олімпійських іграх?
– З Канади до Москви поверталися в складі численної спортивної делегації. Тож в урочистій обстановці привітали всіх.
До Києва ми з Лілією Осадчою добиралися потягом. Їхали по сусідству з олімпійськими чемпіонками з гандболу на чолі з Ігорем Турчиним. На вокзалі вихованкам Ігоря Євдокимовича влаштували справжні овації. Нас же, так би мовити, м’яко відсунули від цього дійства. Тож узяли свої речі й тишком-нишком роз’їхалися по домівках. Хоча, вважаю, для Києва наші дві олімпійські срібні медалі – це також успіх. Ані до нас, ані після жодна зі столичних волейболісток такого успіху на Олімпіадах не досягала.
Згодом нас таки привітали профспілки, спорткомітет, уряд Української РСР. Подарували кінокамеру «Ломо», фотоапарат «Зеніт». У Москві отримала преміальні близько 1800 рублів. Були ще й 200 канадських доларів. Саме таку суму вручили кожній учасниці нашої команди буквально біля трапа літака. Тож отоваритись не встигли.
– Така існувала практика видачі добових?
– Не завжди. Приміром, на передолімпійському тижні, що проходив за рік до Олімпіади, нам видали по 20 канадських доларів. На одній із монреальських вулиць натрапили на крамничку, де відбувався розпродаж. Речі коштували дешево – не більше ніж долар. Проте на «ганчір’я» не кидалися – інструкції не дозволяли.
Оскільки досить часто здійснювали вояжі до Японії – країни передових стереосистем, – у команді встановили так звану чергу. Її контролювали тренери. Наставники давали вказівку, хто й коли може отоваритися. Ось так і я дочекалася своєї черги. З Японії додому привезла невеличкий двокасетник.
– Запрошень від зарубіжних клубів на той час не отримували?
– Ні. А от від закордонних залицяльників відбою не було. Особливо наполегливими були молодчики з Югославії, Чехословаччини, Італії та Румунії. З ними листувалася, обмінювалася сувенірчиками – не більше. Наші швидкоплинні зустрічі під час виїзду збірної за межі СРСР сприймала як щось тимчасове.
– Спортивний режим порушували?
– Іноді траплялося. Було це, пригадую, на зборах у Гаграх. До себе в гості команду запросили тамтешні молоді люди. Досить щиро нас пригощали. Сказали чимало цікавих тостів. І ми, звичайно, затрималися. На базу повернулися пізно. Пішли в обхід, аби не потрапити на очі тренеру. Не вийшло. Саме на тому шляху він на нас і чекав… Довелося з’ясовувати стосунки. А другого дня, ніби як нічого не сталося, продовжили тренування. Загалом же дівчата завжди працювали з бажанням і натхненням. А інакше на міжнародних турнірах ми не здобули б стільки яскравих перемог.