«Я для тебе горів, український народе…»

Хтозна, ким би став Василь Симоненко, якби пожив довше – ще за життя відомим українським поетом чи, як Василь Стус, борцем і страдником. За неповні 28 він устиг чимало – написати віршів на кілька збірок, більшість яких надрукували вже після його смерті, опанувати премудрості журналістики, попрацювати в газеті «Черкаська правда». Романтичний селянський син із мрійливими очима, залюблений у рідну мову, слово, традиції, прямих репресій хоч і не знав, але докорів у націоналізмі не уникнув. За рядки – освідчення в любові до України Василь Симоненко став символом дисидентського, націоналістичного руху. Гадаю, що від каторги його врятували хрущовська відлига і смерть.

Про Василя Симоненка відомо небагато, тому такі цінні спогади тих, хто його добре знав. Ними поділився знаний журналіст, депутат Київради упродовж сімнадцяти років, секретар Спілки журналістів України, колишній головний редактор газети «Вечірній Київ» Олег Ситник.

– Василь Симоненко був моїм ровесником, хоча вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка на рік раніше, – розповів Олег Ситник. – Усі першокурсники зауважили дивну пару юнаків – статурного красеня Симоненка і невисокого Юрія Ячейкіна, згодом відомого письменника-гумориста. Вони дружили завжди. Якось декан і професор Іван Прокопенко запропонував мені роботу в університетській багатотиражці – тижневику «За радянські кадри», де вже працювали Симоненко і Ячейкін. Уже тоді мене вразив талант Василя – він писав цікаву прозу і ліричну поезію однаково блискуче.

Тоді студенти щоліта і щоосені працювали на збиранні врожаю. Після другого курсу редакцію багатотиражки відрядили на Миколаївщину, аби ми піднімали дух університетських трудових загонів, щотижня випускаючи газету. Та Миколаївський обком партії не забезпечив нас папером й ми також стали збирати кавуни, виноград і кукурудзу в колгоспі імені Куйбишева.

Там я й познайомився з Василем ближче. Романтичний поет був дуже вправним і двожильним на всіх сільськогосподарських роботах. Мешкали ми в сільській школі. За стіною – заробітчани із західних областей України. Я помітив, що Василь став учащати до сусідів і подумав: а чи не закохався він у якусь гарненьку гуцулочку? Зайшов туди й побачив, що він сидить у кутку і занотовує слова, вислови й бувальщини того краю.

Так, до речі, робили багато хто з наших класиків. У доборі слова, рими Василь також був класиком. Я вважався знавцем української, але до Василя мені було далеко. Його поезія вже тоді була зрілою, досконалою. Як і душа. Багато років намагаюся збагнути, як уживалися в ньому ця зрілість, політична позиція із юнацьким романтизмом і ліричністю. Він знав усі рослини. Із квітами й деревами умів розмовляти, як із живими істотами. Не лінувався сам і мене привчив уставати вдосвіта, аби помилуватися вранішньою зорею і босоніж походити по росі… Ми разом захоплювалися піснями Білаша й Павличка із кінофільму «Роман і Франческа». Згодом Білаш писав пісні й на слова Симоненка. Тоді я збагнув, що моє знання мови, фольклору й села – академічне, а у Василя – вроджене, вистраждане. Він відкрив мені, городянинові, лірику й диво вранішніх прогулянок селом. Читав свої вірші, розповідав про природу, казав, що Україна – найкраща в світі.

– Василь помер молодим, тому згадують про нього із відтінком трагізму. Я ж його знав веселим, винахідливим. Йому чудово вдавалися дитячі й сатиричні поезії, дотепні оповідки.

Він дуже любив маму і присвячував їй чимало віршів – його «Лебеді материнства» одразу стали класикою. Василь не мав на кого сподіватися в житті, тому так багато працював – творив самого себе. Ніколи не губився і не втрачав гумору за будь-яких обставин, знаходив вихід зі скрутних ситуацій, тож при ньому ніхто не наважувався скиглити чи скаржитися.

Гадаю, що він добре знав про репресії й переслідування за націоналізм, тому й був таким стриманим і видавався дорослішим за нас усіх. Я пишався його дружбою й дуже радів, що, він буваючи в Києві, щоразу навідував мене. Ми годинами розмовляли про університет, про друзів. Під час останніх візитів Василь був смутнішим і задумливішим, ніж зазвичай. Чи то хвороба вже дошкуляла, чи звинувачення в націоналізмі – він не казав. За тиждень до його смерті я відвідав його в Черкаській лікарні. Він скаржився, що болить поперек...

* * *

… Перед тим, як взятися за цю статтю, мені захотілося поповнити бібліотеку, і я пішла до «Будинку книги» на вулиці Толстого. Яким же було моє здивування, коли з’ясувалося, що у двоповерховій книгарні українським книжкам виділено три-чотири напівпорожні полиці, і жодної збірки Василя Симоненка там нема. Мені запропонували книжечку із поезією Ліни Костенко, Олександра Олеся, Василя Симоненка і Василя Стуса. З бібліотечки школяра. На запитання, чому нема жодної повноцінної збірки, продавщиця відповіла: «Мы работаем по указанию Москвы и продаем преимущественно русские книги». Отакої!