Не «опинилося» б України у двомовності!
Євгенові Дударю та його колегам по перу, які в українській літературі претендують на нішу, відповідну тій, що в російській займають Михайло Задорнов, Євген Петросян та інші, варто було б захопитися футболом, а то й узагалі спортом і стати активними, а може, й інтерактивними глядачами-слухачами телетрансляцій з прем’єр-ліги, серії «А» і т.інш., і т.інш. Яку благодатну поживу, які мовно-стилістичні скарби могли б вони почерпнути з цього невичерпного джерела! Це ж треба: увімкнув телевізор за 10 хвилин до закінчення матчу «Мілан» – «Болонья» – і маю стандартний аркуш паперу, ущерть списаний перлами на кшталт: «стадіон лікує», «Шевченко мається в запасі» та ін. Звичайно, є й інші «криниці», з яких цеберко за цеберком витягуються на-гора пропозиції «позбавити від…», запевняння в «обожненні» щось робити тощо. Але ніде немає такого розмаю мовних покручів і неперевершених у своїй абсурдності словесних кальок, як у спортивних репортажах.
Судіть самі: за зазначений вище відрізок часу коментатор устиг повідомити про те, що такого-то гравця «Мілана» не ОПИНИЛОСЯ на місці. Інший гравець зірвав АПЛОДИСМЕНТИ. І нарешті «цей МОМЕНТ остаточно ПОХОВАВ «Мілан», «НА ЦЬОМУ ЛУНАЄ фінальний свисток». Приходжу наступного дня на роботу, ділюся колекцією «перлів» із колегами і дуже швидко знічуюсь. Адже багато хто з них дивиться і слухає «серію «А» не вряди-годи, як я, а регулярно. Тож і зібрання ці журналісти мають куди багатші за мої. Наведу лише один словесний екземпляр із найсвіжіших, якому я, як колекціонер, по-справжньому позаздрив: «Моїх аналізів чекайте в другому таймі».
Шкода буває хлопців, яких «опинилося» у спортивній тележурналістиці. Заспокоюю себе, втихомирюю свій критичний запал. Мовляв, не винні вони, що є продуктом часів, не дуже давніх. Стараються бідолахи, та що вдієш! Приміряю на цю ситуацію чи то вітчизняні, чи то імпортні «бутси» двомовності, якої нині так настирливо добиваються соціалісти на чолі з Олександром Морозом. Може, я чогось не розумію в цьому світі?
Російськомовний (у побуті) коментатор хоче втілити в телерадіоефірі таку думку: «Стадион ликует». Зусилля, до якого він нині вдається, можна порівняти хіба що з працею Сізіфа або каторжників, котрих французьке правосуддя часів Віктора Гюго засуджувало до галер. Адже маючи вкрай убогий запас українських слів, переважно газетних штампів, канцеляризмів тощо, бідолаха повинен адекватно перекласти соковите російське слово. А репортаж триває, треба не загубити нитку дина-мічного сюжету… І сердешний миттєво відмовляється від марних спроб віднайти український відповідник, махає рукою і… поповнює колекцію таких, як я. Тут треба мати на увазі, що точного відповідника окремому слову може й не бути. «Ликует» не відразу перекладе й досвідчений філолог. Проблема в тому, що наш горе-коментатор МИСЛИТЬ російською, тобто російськими штампами і кліше. Людині взагалі притаманне мислення не окремими словами і поняттями, а саме кліше. Тож коментатор, для якого українська мова є не фартушком, що його знімають і недбало кидають у кочерги, щойно виходять за поріг робочого місця, а духом і плоттю, його єством, просто сформулював би цю думку зовсім по-іншому. Може б, у нього просто не виникла в голові ця синекдоха – наділення неживого предмета (стадіон) рисами живої істоти. Більше того, у нього хід думок міг би бути зовсім іншим.
В ідеалі – саме в ідеалі! – «освячена» буквою Закону двомовність мала б виправити цю ситуацію. Якщо двомовність (білінгвізм) є реальною і послідовною, то це означає, що національна еліта (а журналісти взагалі-то претендують на перебування в її лавах) повинна в масі своїй ДОСКОНАЛО володіти обома мовами. А що значить досконало володіти? Адекватно перекладати – швидко, легко, невимушено, майже автоматично не тільки окремі слова (за допомогою «Рути», «Плаю» чи ще якоїсь комп’ютерної програми, яка здатна породити монстра-мутанта на зразок «співак Підлога Маккарті»), а й витончені фразеологізми, ідіоми. Так само легко і невимушено переходити з мови на мову. Ну, хоча б так, як це робили російські дворяни, сучасники Наташі Ростової, починаючи фразу французькою і плавно завершуючи її російською.
Тепер запитання до шанованого пана Олександра Мороза, який особисто (у цьому немає жодного сумніву) відповідає зазначеним вище вимогам: чи багато знайдеться в Україні телекоментаторів та й узагалі журналістів, а якщо ширше – чиновників, які б могли бодай у найоптимістичніших снах наблизитись до рівня Наташі Ростової?
«Скільки я знаю мов – стільки разів я людина». Ці слова приписують Остапові Вишні, хоч, здається, й інших претендентів на авторство не бракує. Можна, звичайно, відновити у школах та гімназіях курс російської мови й літератури у повному – часів «зрілого» Брежнєва – обсязі. Тільки навіщо? Чому нам треба відновлювати те, що всупереч нашій українській волі, хоча й історично «склалося»?
Можливо, потреба у двомовності диктується «знизу»? Колега цими днями на станції метро «Житомирська» поскаржився черговій в уніформі, що автомат не «сприймає» нових двогривнєвих купюр, і мав необережність зробити це українською мовою. У відповідь почулося приглушене, але явно недоброзичливе бурчання на адресу нової влади і взагалі помаранчевих. Коли ж журналіст, зрозумівши, що дискутувати тут немає сенсу, попрямував у бік перону, то почув злісно кинуте вслід: «Езджайте в свой Львов!». Ось така двомовність!..