Дзвоникове мереживо
Глина завжди була та й нині залишається важливим будівельним матеріалом. В Україні її достатньо – жовтої, білої, червонуватої. Невипадково українські хати наче писанки. А який керамічний посуд роблять із неї наші гончарі – весь світ милується ним. Недавно я бачила глиняне мереживо, так-так, не дивуйтеся, саме мереживо та ще й таке дзвоникове, мелодійне. І «зіткали» його киянки Алла й Наталя Смаги (мати і донька).
Глиняний дзвоник допоміг вижити
Усе своє життя Алла Степанівна купалася в музиці. За освітою вона – хормейстер. Понад тридцять літ працювала у музичній школі №1. Але у перебудовчі часи було так сутужно, що підробляти доводилося, де тільки можна. Що там говорити, навіть пляшки збирала. Якось зустріла Олену Сєрову, яка запросила її до своєї майстерні. Художниця дала їй шматок глини: мовляв, спробуй щось зліпити.
– Коли взяла її до рук, то відчула щось таке рідне, тепле, живе, – згадує пані Алла. – Мої пальці вмить заворушилися, серце затріпотіло, і я вже не могла відірватися від роботи. Таке враження, що все життя щось ліпила з неї.
Невдовзі Алла Степанівна стояла зі своїми глиняними фігурками та дзвониками на Андріївському узвозі. Правда, треба було відвойовувати місце під сонцем – доводити податковим інспекторам, що із дзвоників має такий дохід, якого не вистачить, щоб сплатити визначені законом податки. Одначе улюблену справу не полишала, бо глина притягала її душу й серце сильніше від магніта. Виліпить дзвоник і милується, тішиться ним, наче мати дитям.
Своїм очам не вірила, що це диво створила вона. А що вже казати про друзів, знайомих – дивувалися і раділи її таланту.
Обереги душі й дому
Глиняний дзвоник – не просто забавка, прикраса інтер’єру оселі, це оберіг, який вбирає в себе і знищує негативну енергію. Звукові хвилі-вібрації глини очищають від усього негативного у радіусі 8 метрів, сприяють зціленню організму, а також заспокоюють, гармонізують нервовий стан людини, поліпшують настрій. Ось чому наші прабабці варили борщ та кашу саме у глиняних горщиках.
– Енергетичний струм цього природного матеріалу має великі цілющі властивості, – долучається до нашої розмови пані Наталя. – У кожної людини свій ритм серця, а тому, вибираючи дзвоника, вона зважає не лише на його форму, малюнок, а й мелодію.
Часто покупці не можуть зосередитися, який саме вибрати, бо ж усі такі мелодійні. У такому разі майстриня їм радить: «Беріть той, що найбільше припав до душі та серця. А якщо розчаруєтеся, приходьте до мене, я поміняю. Це має бути своя річ у домі, інакше вона рано чи пізно розіб’ється».
– Від чого залежить звук, голос дзвоника? – цікавлюся я.
– Щонайперше, від глини. Голос дзвоника непередбачуваний, його неможливо повторити.
– І де ви добуваєте таку співучу глину?
– У Василькові, Переяславі-Хмельницькому, дружимо з гончарами нашого керамічного заводу, куди доставляють її вагонами. Глину треба вміти вибирати, щоб у ній було менше піску, інших домішок, які роблять її твердою, менш пластичною. Глина – це дивовижний матеріал, невипадково у часи трипільської культури її так шанували.
Пані Наталя, художник-графік за освітою, має велику пристрасть до речей, орнаментів цього етапу нашої історії – намагається їх прочитати. Енергетичний безконечник та лабіринтний рух можна побачити у її писанках. Вона використовує лише два природні кольори – коричневий та білий. А також у екслібрисах штрихового портрету.
– Усі три напрями моїх графічних робіт не мають анало-гів у світі і є своєрідним посланням з сивої давнини наших далеких пращурів, – вважає художниця. – Дзвоники для мене – нове захоплення.
Щасливі страждання
– Сама не вірю, що це творять мої руки, – зізнається пані Алла. – Вочевидь, на моєму плечі сидить янгол і скеровує мої пальці, мої рухи й фантазію.
А все почалося з того, що Аллі Степанівні захотілося якось оздобити свої дзвіночки. Вона стала нанизувати їх на нитки і кожну низочку прикрашала то глиняною квіточкою, то якоюсь шишечкою, сердечком, кулькою. А після низочки впліталися у невеличке, глиняне панно, яке утворювало певний сюжет. Кожен оберіг має свою назву: «Гімн всесвіту», «Тайна Вечеря», «Христос воскрес», «Пер Гюнт», «Слава Україні», «Благослови Боже». Пані Алла любить поезію, на її столі лежить «Кобзар», збірки віршів Ліни Костенко. У глиняних роботах дзвенить поетиче слово – «Святограй», «Вечірня розрада», «Любові», «Пам’яті Тарасу». На жаль, ці глиняні шедеври більше лежать у коробках, аніж милують око глядача. Алла і Наталка Смаги всього кілька разів виставляли свої роботи: у Києво-Печерській лаврі, Деснянській райдержадміністрації та міському центрі роботи з жінками (саме там побачила їх я). Наразі планується виставка у мерії. Міський голова Олександр Омельченко мав нагоду бачити їхні глиняні композиції – пані Алла отримала від нього подяку.
Для мене творчість – то щасливе страждання, – говорить Алла Степанівна. – Від нього я отримую незрівнянне задоволення, щастя.
Зате яка краса! Вона любить усі свої роботи наче дітей і не наважується продавати. На Андріївському узвозі можна придбати хіба що маленькі низочки чи окремо дзвіночки. Іноземні туристи ніколи не обминають їхній прилавок. Такий сувенір вартий того, щоб його купили і повезли з собою на згадку про Україну на інший кінець світу. Його не можна порівняти з тими примітивними матрьошками, які заполонили весь узвіз.
На велосипеді з Ай-Петрі
А ще Смаги люблять мандрувати, рибалити. Вони закінчили школу велотуризму і об’їхали на велосипедах мало не всю Україну. 1986-го дісталися на гору Ай-Петрі.
– То була незабутня подорож, – не приховує радості пані Алла. – Ми спускалися кримським серпантином до моря і раділи вітру, сонцю, п’янкому повітрю, наче діти.
– А для наступного літа вже визначили маршрут?
– На риболовлю до Васильківського району. А взагалі, мрію побачити світ – Болгарію, Грецію, Італію…
– І задля цього осідлаєте велосипед?
– А чом би й ні! Я до Парижа не відмовлюся їхати навіть на возі. Намет готовий до мандрів – хоч сьогодні вирушай. До речі, знаєте з чого я його пошила? З парашута.
Я слухала цю невгамовну, щиру, окрилену й щасливу жінку і не могла повірити, що переді мною – уже не молода жінка. У Алли Степанівни стільки бадьорості, оптимізму, що можна лише по-доброму їй позаздрити. Як добре, що у її дзвоників такий малиновий голос, який, мабуть, не одного надихне на життя, на радість, на творчість.