Одкровення Квадрата
Сьогодні всі в Україні знають про судимості екс-прем’єра Віктора Януковича, але мало кому відомо, хто оприлюднив цю вельми таємну інформацію. За великим рахунком, ведмежу послугу своєму патрону зробив років зо три тому тодішній прокурор Донеччини Геннадій Васильєв. Він необачно розпорядився арештувати тамтешнього журналіста Володимира Бойка, чим завдав чимало клопотів Віктору Федоровичу і чимало шкоди його політичному іміджу.
– У червні 2002 року на сайті «Україна кримінальна» з’явилася моя стаття про бізнес Геннадія Васильєва, – згадує учасник тих подій, послідовний розвінчувач мафіозно-олігархічних кланів Володимир Бойко. – Реакція тодішнього прокурора не забарилася. Арештували мене серед білого дня в редакції газети «Салон Дона й Баса», де працював. Наручники – і в СІЗО.
На нарах я познайомився з кримінальним авторитетом на прізвисько Квадрат. Він і повідав про деякі факти з біографії тодішнього губернатора Донеччини Віктора Януковича. До такої приголомшливої інформації я спочатку поставився скептично. Не вірилося, що керівник такого рангу міг мати таку біографію. Таке для «кучмівської» країни здавалося нонсенсом.
З камери вийшов за десять днів. На колегії Генпрокуратури президент закликав правоохоронців припинити беззаконня щодо мене. За це йому дуже вдячний.
Потім на сайті «Україна кримінальна» опублікував тюремні записки. У них, зрозуміло, виклав історію мого незаконного затримання, повідав про життя за ґратами, не втримався, аби не розповісти про одкровення Квадрата.
– Ви тим самим не підставили його?
– Аж ніяк. Він дозволив це зробити. Квадрат – чоловік бувалий, так би мовити, із солідним стажем: уперше за ґрати потрапив ще 1953 року.
– І як же в Донецьку сприйняли ваші записки?
– Прореагували надто бурхливо. Керівні мужі області мене переконували, що це – вигадка. Мовляв, треба негайно вибачитися перед губернатором Віктором Януковичем і в засобах масової інформації дати спростування.
Як доказ того, що Квадрат брехав, мені демонстрували фотознімок, де чітко видно, що Віктор Федорович 1974 року перебував на автоперегонах у Монте-Карло, а не у в’язниці. А у радянські часи шанси засудженої людини виїхати за кордон дорівнювали нулю.
Безсумнівно, Віктор Янукович завзятий автолюбитель. А от що побував він тоді у Монте-Карло, маю великий сумнів. 1974 року там не було автоперегонів. Але ж мені показали газету… з відповідною датою. Якщо це монтаж, то високоякісний. Над цим я неодноразово розмірковував у своїх подальших публікаціях.
Переконаний, інформацію про «бурхливу» молодість Януковича Квадрат отримав через так звану тюремну пошту. Подробиці йому були невідомі. Тож довелося трохи попріти, аби зібрати потрібні факти. Вони врешті й змусили претендента на прем’єрське крісло зізнатися про гріхи молодості.
– Чим іще запам’яталося камерне життя?
– Воно в принципі таке, яким я його уявляв. Співкамерники майже щодня змінювалися. Але мене те не бентежило. Якщо маєш достатньо самоповаги, то й за найскрутніших обставин тебе поважатимуть. Навіть за ґратами. Я навіть був за старшого. Вирішував, хто прибиратиме в камері, слідкував за дотриманням розпорядку дня...
– Справді, вам, так би мовити, з першої ходки вдалося знайти мову з кримінальними типами.
– Спочатку там усі рівні. А далі – як себе поставиш. Я з повагою та гідністю ставився не лише до себе, а й до інших. Доводилося навіть захищати співкамерників. Може, це їм імпонувало. Траплялося там, до речі, чимало таких, кого незаконно ув’язнили. На допит мене виводили в… наручниках. У кабінеті слідчого дбав не про себе, а вимагав, аби правоохоронець записав, що в моїй камері утримуються безневинні люди. Стоячи перед слідчим у наручниках, наполягав, щоб відповідну заяву обов’язково внесли до книги обліку та реєстрації заяв і скарг і направили в прокуратуру для перевірки.
– Виходить так, що мали б дякувати Васильєву за арешт, адже він круто змінив журналістську долю. Ви стали відомим усій країні.
– А я ж ніколи перед собою не ставив завдання когось, висловлюючись кримінальною лексикою, завалити. Покликання журналіста – інформувати.
До речі, чимало київських колег висловлювали незадоволення тим, що я не втоптав Януковича в багнюку. Не прагнув я цього. Увагу читача намагався загострити на тому, що кримінальні справи Віктора Януковича 1978 року закриті безпідставно. Хоча по-людськи розумію таке його прагнення: людині лише 28 років, попереду все життя. Навіщо цей тягар?
У своїх публікаціях злочинця з Віктора Федоровича не робив. Не варто чоловіка цькувати за колишнє. Більше мене цікавить день завтрашній. Чи, бува, не залишилося в нього зв’язків із кримінальним світом? Проблема Януковича в тому, що він носій тюремної ідеології, якої йому так і не вдалося позбутися.
– Але ж він запевняє, що віруюча людина. Невже церква на такі речі заплющує очі? Його «лики» у деяких церквах Московського патріархату поряд із святими.
– Я цьому перестав дивуватися. У Донецьку мешкає отець Дмитрій, духівник екс-генпрокурора України Геннадія Васильєва. Син отця Роман проходив у кримінальній справі за пограбування. «Добра душа» й навернена до церкви людина Геннадій Андрійович посприяв у закритті справи. Тепер Роман разом із батьком справляє службу, причащаючи своїх чад із обласної прокуратури.
– Хочете сказати, що в Україні відбулося зрощення криміналітету з церквою?
– Геннадій Васильєв, до речі, третій олігарх у Донеччині. Про це я написав у книзі «Повз закон», публікацію якої починає одне із столичних видань. Матеріали збирав не один рік. Там чимало прикладів того, як високопосадовий «правник» примушував слідчих фабрикувати справи проти підприємців, котрі відмовляли йому в грошах на виборчу кампанію. Жоден із слідчих так і не наважився ув’язнити безневинних людей. Тоді за справу взялися місцеві прокурори. Вони підробляли підписи слідчих, котрі звільнилися з правоохоронних органів. Таким чином підприємці потрапляли за ґрати. Мені довелося не раз боротися за чесні імена бізнесменів.
– Ви не боїтеся за своє життя?
– Не вважайте це блюзнірством, але мені до лампочки… Прекрасно усвідомлюю, що одного разу написане назавжди позбавить мене спокою. Проте з обраної дороги звернути вже не можу.
– Або зроблять вам боляче, можуть зачепити й рідних.
– Подібне переживав у Донецьку. Коли мене арештували за статтю про Васильєва, на шестирічну доньку Світланку, котра ходила до першого класу, і малий, і дорослий показували пальцем: твого батька-злочинця показували по телевізору, його як особливо небезпечного тримають за ґратами, виводять у наручниках.
Незважаючи ні на що, дуже люблю свій Донецький край. Сумую за ним, живучи в Києві. Але тамтешня ситуація поки що така, що мені жити й працювати в Донецьку неможливо. За дзвінком хазяїна мене звільнили з газети, тому вже рік змушений заробляти на хліб у столиці.