5 лютого 2005 року, субота №21 (17432) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ ВЛАДА ПОДРОБИЦІ ЖИТТЯ-БУТТЯ ЗООСВІТ МУЗОН СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 СПОРТ
05.02.2005

Чарівна шафа почесного судді
Нашому волейболу – 80

У нинішньому році українському волейболу виповнюється 80. Його історія тісно пов’язана з радянським спортом. На території колишнього СРСР «летючий» м’яч розпочав свою ходу 1920-1921 років. Перші кроки було зроблено в Нижньому Новгороді, Хабаровську, Владивостоку. Офіційною ж датою народження волейболу в колишньому Союзі вважається 28 липня 1923 року. У той день у Москві відбувся матч між театральними колективами ВХУТЕМАС і ГТК.

– До України ж ця гра завітала 1925 року, – розповідає колишній учитель біології 47-ї середньої школи міста Києва, почесний суддя з волейболу Аврам Лейбельман. – У тодішньому Харкові мешкав професор В.Блях. Це був спортивний чоловік: якось у Москві він випадково потрапив на цю гру й не на жарт зацікавився таким дійством. Щось подібне вирішив організувати в Харкові. Професора підтримали його колеги, учні. За кілька днів у місті було зведено перші волейбольні майданчики. Почалися масові змагання, які, власне, і поклали початок розвитку волейболу в Україні.

У лютому 1926 року при Губернській раді фізкультури створюють організаційну групу з розповсюдження та розвитку цього виду спорту. Всеукраїнський спортивно-технічний комітет затвердив єдині правила. На той час у Харкові вже налічувалося близько ста команд. Створюються перші колективи в Дніпропетровську, Одесі, Києві. 1927 року в Харкові розіграно першість України. У змаганнях взяли участь колективи з 11 міст. Перемогу святкували дніпропетровці. Цей турнір, висловлюючись сучасною термінологією, став доброю перевіркою сил перед стартом Всесоюзної спартакіади, яка відбулася в серпні 1928-го. У фінальному матчі українці з рахунком 2:0 переграли господарів майданчика – москвичів. Таким чином, наші гравці стали першими тріумфаторами у всесоюзних змаганнях. Жіночий колектив посів друге місце. У квітні 1933 року в Дніпропетровську стартувало так зване волейбольне свято – згодом воно трансформувалося на чемпіонат СРСР.

– А чи збереглися в історії імена тодішніх українських зірок?

– Безперечно. Зокрема прекрасний жіночий колектив у Харкові створив Георгій Шелекетін. У складі слобожанської чоловічої дружини відмінно діяв Олексій Єсипенко. У збірній Дніпропетровська своєю неординарною грою вирізнявся популярний на той час волейболіст Семен Великий.

Київ також славився своїми майстрами «летючого» м’яча. Це Михайло Берлянд, Лев Вайнтрауб, Яків Маргуліс. Поруч з ними свій тренерський фах удосконалював Леонід Небилицький, котрий пізніше успішно працював з юнацькими збірними України. На Всесоюзних спартакіадах школярів наша юнь завжди виборювала призові місця. Непогано виступали й вихованки Давида Заславського. Українські дівчата – багаторазові чемпіонки СРСР. Наших волейболістів наставники запрошували з превеликим задоволенням, бо добре знали: українці – класні спортсмени. Нерідко саме вони визначали перемогу збірної на будь-якому престижному міжнародному турнірі.

Приміром, на Олімпійських іграх 1964 року харків’яни Юрій Венгеровський, Юрій Поярков, одесит Едуард Сибіряков у складі радянської команди здобули золоті медалі. На той час, до речі, Поярков був уже дворазовим чемпіоном світу, а Венгеровський і Сибіряков мали по одному такому титулу.

Через чотири роки в спекотному Мехіко семеро українських волейболістів зійшли на найвищу сходинку п’єдесталу. Це – харків’яни Василіус Матушевас, Юрій Поярков, луганець Володимир Бєляєв, одесити Євген Лапинський, Віктор Михальчук, кияни Володимир Іванов, Борис Терещук. До них можна сміливо приєднати й Едуарда Сибірякова – вихованця вітчизняного волейболу, котрий у ті роки захищав кольори одного з московських клубів. Усього ж Україна має 14 олімпійських чемпіонів, 11 чемпіонів світу, 27 переможців європейських форумів.

– Авраме Соломоновичу, ви єдиний із вітчизняних суддів, котрий був безпосереднім учасником усіх Спартакіад України. Даруйте, але ж основне місце вашої роботи – учитель біології в 47-й столичній середній школі. Коли ви тільки встигали дітей учити й волейбольні турніри обслуговувати?

– Наді мною завжди жартували: мовляв, школа – твоє хобі, а волейбол – справжня робота. Проте, відверто кажучи, ці два поняття не розривав. Вони для мене однаково близькі й дорогі. І, як правило, встигав усюди. Мої школярі, до речі, постійно брали участь у різноманітних біологічних виставках, конкурсах тощо. У таких заходах нерідко перемагали. Наш кабінет біології неодноразово визнавався зразковим. Воно й не дивно. Адже учні 47-ї школи намагалися бути кращими в усьому. Добре вчилися, змагалися на спортивних майданчиках. Не було їм рівних і на самодіяльній сцені.

– А самі ви грали у волейбол?

– До війни в Палаці піонерів грав. Спортивну «кар’єру» продовжив під час війни в армії. В одному з боїв втратив руку. Проте й без неї захищав спортивну честь Київського педагогічного інституту. Окрім мене у збірній команді виступали Григорій Питомець і Кім Пушкарьов – в обох не було правої руки. Ось так двома лівими, моєю правою та з допомогою ще трьох студентів перегравали навіть першорозрядників.

Згодом свої сили випробував в арбітражі. 1949 року став членом Президії колегії суддів України. Звичайно, тоді й гадки не мав, що колись писатиму історію українського волейболу. Просто мав звичку збирати документи, програмки, інші матеріали, пов’язані з улюбленою грою. Так поступово зібрав справжній архів, з якого можна дізнатися про розвиток і становлення нашого волейболу. Власне, вся його 80-річна історія зберігається в моїй книжковій шафі.

Олег Васильович Маховський




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.