Біокефір не сподобався

У санаторії «Хмільник» у містечку з такою ж назвою на Вінниччині, де я нещодавно перебувала, багато птаства, бо розташований він у лісі. Хоча січень і тут видався відносно теплим, снігу не бракувало. Отже, пернатим було непросто знайти собі поживу.

До людей синички, снігурі, горобці й навіть сторожкі дятли вже звикли, тому охоче брали поживу, яку відпочивальники та працівники санаторію їм пропонували. Щоправда, іноді не обходилося й без курйозів.

На підвечірок нам щодня давали ряжанку або біокефір у невеликих 200-грамових пластмасових коробочках. Ряжанку, як правило, я з’їдала, а от біокефір здебільшого залишався, тож його виставляла на балкон, аби не зіпсувався в теплій кімнаті.

Першу виставлену мною біленьку з фіолетовим коробочку цікава синичка, спочатку ретельно обстежила, смішно стрибаючи навколо, а потім спробувала й «на дзьоб». Але вміст її, певне, жовтощокій не сподобався, бо вона, ще трохи пострибавши та поцвірінькавши, невдовзі полетіла геть.

Синички, щоправда, прилітали до мого імпровізованого холодильника щодня. Але нічого в ньому не чіпали. Та там, правда, нічого нового, окрім біокефіру, й не з’являлося. Але одного вечора я винесла на балкон ряжанку в точнісінько такій же коробочці, лише із зеленою, замість фіолетової, кришечкою. Яким же було моє здивування, коли наступного ранку, тільки-но розвиднілося, зграйка пташок, ніби по команді, дружно накинулася на ряжанку. І не встигла я зглянутися, як коробочка спорожніла. Синички ж відлетіли на сосну неподалік і дружно взялися чистити пір’я, бо зопало так клювали ряжанку, що аж бризки розліталися. Більше я суто український кисломолочний витвір на балкон не виставляла, бо він і мені смакував та смакує. А синички навіть коли почалися морози та стало ще голодніше на біокефір так і не спокусилися. От і вір після цього, що лише люди кмітливі та розумні.