5 лютого 2005 року, субота №21 (17432) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ ВЛАДА ПОДРОБИЦІ ЖИТТЯ-БУТТЯ ЗООСВІТ МУЗОН СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 ЖИТТЯ-БУТТЯ
05.02.2005

Трагедія сколихнула село. Але – пізно...


Не перестаєш дивуватися, як швидко люди звикають до лиха. Минає час і, дивися, те, що вчора ще сприймалося як трагедія, сьогодні вже стало  буденністю, від якої просто хочеться відмахнутися. Так буває під час війни, і в мирні дні – під час епідемій. Ще вчора нас проймало холодом смерті від одного слова СНІД і ВІЛ-інфіковані, а сьогодні це вже не чужа біда, а наша. Ми навіть на прийомі у стоматолога не завдамо собі клопоту поцікавитися, чи продезінфіковані інструменти. Вихованість (чи безпечність) не дозволяє... А в того ж стоматолога, як і в інших лікарів, мали б висіти в кабінетах застереження: ВІЛ-інфікованих через кров в умовах наших поліклінік і лікарень стільки-то... Та й по телебаченню і в пресі не завадило б поряд  із рекламою безпечного сексу трохи з молоддю і про мораль говорити... І в церквах. Розповідь наша – про трагедію, яка сталася в одному маленькому селі з однієї великої причини – нашого суспільного життя, в якому  життя людини знецінене нінащо.

Замовкли, мов солов’ї


За останні двадцять років у тихому маленькому селі, що загубилося серед рахманних ланів і бездоріжжя Вінниччини, сталися події, що  схвилювали людей до глибини душі. Приголомшили людей три похорони. Один – убитого в Афганістані ще у вісімдесяті найстаршого сина багатодітної блаженної Ганни Федорчучки – Сергія. А другий – убитого на заробітках два роки тому аж десь в Америці односельчанина Андрія Пономаренка. І третій – померлого від СНІДу  єдиного сина Катерини і Михайла Палянчуків Олега, якого поховали цього року на Водохреще. Ці три смерті об’єднувала не лише молодість хлопців,  а й те, що  спіткала їх страшна біда не в рідному домі, а в чужій далекій стороні...

На похороні Олега люди стиха перемовлялися, згадували усіх трьох. Але найбільше – як всім колгоспом  двадцять років тому проводжали в Армію Сергія – перше  дитя кохання причинної Гані Федорчучки і якогось зальотника. Але достеменно, що зальотник був чоловіком неабияким, і певно що – не сільським, бо Сергійко виріс що вже красивим, що розумним, а до всього ще й дуже людяним. Отож на його руках  з маленького були усі мамині діти, яких «слаба», як казали у селі Ганя, бозна де й находила. Недаремно ж він, бідний, так тішився, що їде далеко від дому служити. «Хоч світа побачу», – казав.

Щоправда, дуже просив усіх, щоб, як він поїде, не віддавали дітей в інтернати. Але хто мав за тим виводком дивитися, коли на власних за тією вічною роботою нема коли глянути. Тож, звісно, що Сергій ще й до Афгану не доїхав, як приїхала з району комісія і забрала дітей – кого до інтернату, а кого в будинок  маляти.

Але про це згадували, бо всім ті діти Ганині муляли так, наче самі їх породили, а тоді в інтернат спровадили. Тож згадували про те, як проводжали в Афган Сергія – всім селом (тоді такий закон був), із клубу, де спочатку була «урочиста», а потім колгоспне правління і сільська рада замість Гані і столи накрили.

Ховали Сергія  теж  із клубу. Причинна Ганя сиділа в узголов’ї цинкової домовини, обліплена дрібними дітьми усіх мастей, яких спеціально позвозили з інтернатів, і нічого не розуміла. Вона ще хоч трохи щось розуміла в цьому житті до тієї хвилини, як її підвели до труни і сказали, що в ній – Сергійко. Ганя пожовкла-пожовкла і так і сиділа жовтим купчаком спочатку коло домовини, а тоді в машині голови колгоспу, яка їхала слідом за вантажною з опущеними бортами, на якій височіла цинкова труна із її сином.

Дивлячись на те, люди не просто плакали – ридали. Такий стояв плач у той день над селом, як на Страшнім суді. Бо – чого така несправедливість? Дитина ж бо така золота та здібна до всього. Сів на трактор – їде, наче все життя їздив. Взяв у руки гармошку – грає, наче в консерваторії вчився. А співав як? Як соловейко... Хай би собі співав на цій землі сто років... Так ні... Один тільки Бог знає, чого воно так...

«По лінії віри»

Хоронити Андрія Пономаренка теж зібралося все село, але дивувалися, як весело... (Господи прости... навіть страшно казати таке про похорон) з музикою і піснями проводжають хлопця в останню путь брати і сестри по вірі. Спочатку не по собі було, а потім почало село між собою говорити, що, може, воно так і краще, бо ж ми нічого не знаємо, що там, на тім світі? Може, й справді – рай, і, як в псалмах співають, «вєчний наш дом»?..  Та й менше знали Андрія – давненько із дому поїхав, десь там одружився, це раз. А по-друге, жили його батьки, богомільні люди, на самому краю села, тож невідомо, чи бував він коли у селі, чи ні. Як Андрій в тій Америці опинився, ніхто толком не знав. Але з усього видно, що поїхав «по лінії віруючих». Що там сталося – ніхто теж не знав, але жаль брав село через те, що вкоротили віку зовсім молодому Андрієві, і що навіть там, в тій багатій, такій розхваленій Америці, також немає справжнього щастя нашим людям.

Глухе пекло

І от знову – така дитина пішла зі світу... Єдина дитина, єдиний син... І не пив, і не гуляв... Роботящий та привітний... Закінчив школу, тоді ПТУ, яке нині величають коледжем. Здобув професію муляра-будівельника. А роботи – жодної. Це років десять тому було. Тоді ще Київ не дуже будувався. А от Москва – розросталася і все трудом наших безробітних українців. От Сергій і поїхав разом з такими, як сам, до Москви. Їхню команду очолив старший чоловік, майстер з ПТУ-коледжа. Батьки не пускали, але що поробиш, коли дитина хоче світу побачити і заробити грошей. Ніби ж і війни немає, тихо-мирно, і Москва ж ніби не чужа, хоч і за кордоном. Людей наших там – гать гати. Наче ж і причини не було поважної не пускати. Пустили.

Недовго Олег там пробув. Що він там робив, з ким водився, як у халепу вскочив – ніхто не  знає. Хоча всі знають, що по молодості літ, у чужій стороні та ще й при нинішній розбещеності – це недорого... Через рік Олег повернувся. І світу, казав, побачив, і грошей трохи наскладав. Якраз на весілля. Дівчину взяв зі свого села, однокласницю Тамару. Проблем із житлом не було, бо в селі кожна друга хата продається. Тож хату купили по сусідству, гарну,  колишнього голови колгоспу, який теж кудись вибрався,  лиш-но колгосп розпався. Здавалося, живи й тішся. І тішились. Доки не довелося Тамарі дитинку народжувати. А вона ВІЛ-інфікована! І дитина ВІЛ-інфікована. Звідки? Воно як в селі (та й не тільки в селі!) ведеться – жінка завжди винна. Але сварками горю не зарадиш. Нарешті викликали до райлікарні  Олега. А в нього – уже не інфекція, а страшна хвороба... Ясно, чия вина. Але таке горе, що ні битися, ні миритися... Лиш  Бога просити. Куди вони тільки не їздили – і по лікарях, і по монастирях, і до бабок, і до народних цілителів. Відвезли не лише усі гроші, а й з хати усе повиносили. Але ліків не знайшли. І надії – теж. Життя молодят перетворилося на мовчазне, глухе пекло. Вони майже не розмовляли між собою, ні з ким не спілкувалися, нікуди не виходили. Хіба що Тамара зрідка до магазину. Але тоді, коли там людей не багато, щоб менше судили…

Чужу біду руками розведу

Звичайно, далі цікавості не йшло. Але й жалем не поможеш. Одна надія, що вчені знайдуть якісь ліки від СНІДу. Найбільше сподівався Олег. Тож мама-поштарка, щоб хоч трохи підтримати сина, несла торбу з газетами з пошти зразу додому, щоб Олег читав, може, пишуть щось про той СНІД та як його лікувати, може, ліки винайшли...

Деякі односельці, запримітивши те, почали сердитись, що, мовляв, заразу по селу поштарка Катерина розносить. А оскільки наші люди через лінощі свої рідко чимось всерйоз цікавляться, то й про СНІД чули переважно від таких само «вчених», як самі. Тож скоро все село захвилювалося, почало ремствувати. А далі й сторонитися. А були й такі (люди є люди), що й вголос засуджували, мовляв, шлявся з московськими повіями, а тепер – і Тамарі життя понівечив, і дитині...

Катерина, щоб хоч трохи захистити сина, роздаючи газети, ніби між іншим, затівала балачку про безпорядки по лікарнях, і все переводила на те, як-от Олег десь у тій Москві зуба видаляв і так безвинно потерпів... Але Катерині мало хто вірив: знаєм-бо ми... І не треба нам  зуби замовляти.

А от тепер стоїть усе село на цвинтарі й плаче. За Олегом, що пішов нізащо зі світу, за його Тамарою, що спокутує чужу вину, а найбільше – за малим Володею, янголятком, якому лиш один Бог знає, скільки віку відпущено... Та й то – хіба то життя чекає на ту дитину, коли кожне тебе сторониться, кожне боїться.

Однак люди є люди. Біля чужої  гіркої долі більше своєю журилися. Надто ті, кому дуже кортіло вирватися із маленького глухого сільця, аби розкотитися горохом по білому світу. Вони тепер розуміли, що розчавити їх, як ту горошину, може не тільки  танк у якомусь Іраку, а й нікчемна повія або безвідповідальний стоматолог з райцентру. Та й тим, котрих тримало ще цупко коріння на рідних обійстях, теж було незатишно від думки, що навряд чи вже десь заховаєшся, як у стручку, від негод і недуг вселенських. А всі разом просили Бога, щоб такий  похорон  був останнім у їхньому селі. Хоч і усвідомлювали, що, на жаль, глобальні епідемії і світові катаклізми котять безжальною ордою не лишень по наших містах і маленьких селах, а й по наших незахищених ані законом, ані совістю – душах. І що робити, як рятуватися – поки що ніхто не знає.

Галина Тимофіївна Тарасюк




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.