Рухатися, не зупиняючись
Розмова з Олександрою Коваль, президентом громадської організації «Форум видавців у Львові»
Із новим урядом наше суспільство пов’язує багато надій, зокрема у сфері культури. Можна з певністю сказати, що основою культури людини є книга, яка пробуджує і формує інтелект, починаючи з дошкільного віку. Усі новітні інформаційні технології, хоч би якими привабливими були, не можуть замінити невичерпне джерело знань – книгу.
Беру до рук книжку, видруковану 2003 року, – «Нерви ланцюга. 25 есеїв про свободу». Автори – відомі письменники та культурологи: Оксана Забужко, Павло Загребельний, Микола Рябчук, Юрій Андрухович, Вадим Скуратівський та ін. З усмішкою констатую: на палітурці є помаранчевий колір! Отже, і цією книгою автори теж «накликали» вітер перемін. Безпосередній стосунок до неї мала Олександра Коваль: видання здійснено з ініціативи Форуму видавців. Із цього й починаю розмову з пані Лесею.
– Люблю цю книжку, добре пригадую, як виникла ідея її створення. Власне, вона належить Сергію Васильєву. Спершу список авторів, за нашим задумом, був ширший. Але не всі виявили бажання писати. Перша реакція потенційних авторів була такою: мовляв, занадто прямолінійна ідея. Свобода або є, або її немає – що тут розмірковувати? Та, певне, має місце феномен: свободи, коли починаєш її осмислювати, стає більше – у свідомості, у відчуттях. Нині сміємося: у тих областях, де ми презентували цю книжку, люди проголосували, надавши перевагу Вікторові Ющенку.
– Коли б ці есеї писалися після Помаранчевої революції, в них уже були б принципово нові враження й роздуми.
– Звісно, нині з’явилися нові виміри теми. Але ця книжка вже є, і склалася вона саме так. Утім, я передбачала розвиток проекту як набагато продуктивніший. Хотіла, щоб ці есеї передруковували українські газети: регіональ-ні, багатотиражні. Бо наклад нашого видання далеко не масовий.
– Тож як скористатися свободою в нових умовах? Як вам, людині, що причетна до книжкової справи, бачиться ситуація?
– Потрібно здійснити колосальну роботу з консолідації нашого суспільства. Ми опинилися в ідеологічній та економічній безодні. Важко повірити у швидкий вихід із кризи. Мене передусім цікавить, яку гуманітарну політику запропонує новий уряд, як він планує використати інтелектуальний потенціал нації? Головні зусилля, вважаю, потрібно спрямувати на розвиток культури, освіти, науки. Нині це вирішальний чинник, який може зумовити й економічне зростання. Про таку закономірність свідчить досвід інших країн.
– Водночас дехто з політиків знову витягує карту «двомовної» України…
– Сподіватимемося, що події останнього часу змінять і ставлення до української мови. Проте є чимало тих, хто продовжує наголошувати: мовляв, і надалі розмовлятиму тільки російською. І це тоді, коли багатьом має бути зрозуміло: саме українська мова є тим чинником, що дасть змогу консолідувати суспільство. Якщо й надалі більшість видань друкуватимуть російською мовою, а більшість телеканалів вестиме трансляцію не українською, то чекати якихось змін у свідомості громадян доведеться ще дуже довго.
– Цілком згодна з вами. Тепер – конкретно про книгодрукування. У вашому активі як видавця – зокрема і багатотомник Василя Стуса. Він виходить із 1994 року. Це був дуже скрутний час для української книжки. Утім, вона завжди потребує підтримки. Ви критикували політику у сфері книговидання, яку проводив уряд попереднього складу…
– Ситуація неоднозначна. Торік держава на так звані соціально значущі видання віднайшла 45 мільйонів гривень. Порівняно з реаліями минулих років це чимало: тоді ішлося про підтримку на рівні 10-12 мільйонів гривень. Значну частину тих обіцяних коштів видавці вже отримали. Та я вважаю: аби щось змінилося на краще в перспективі, треба змінити механізми державного врегулювання і державного втручання. Знаю, моя думка непопулярна, чи сподобається це видавцям? Мова йде про те, що видавців, дедалі більшає – тих, хто має доступ до державного фінансування. Це їх дуже розхолоджує – дотації стримують ініціативу, тож про власне бізнес, його розвиток, набуття досвіду не йдеться.
Зрештою, здавалось би, так чи так усі книжки комусь потрібні. Але насправді, яка кількість і яких саме книжок конкретно потрібно – це визначають тільки покупці. І тому, коли держава наперед замовлятиме наклад тієї чи тієї книжки, не знаючи реального попиту, це призведе до непорозуміння між видавцями і покупцями. Водночас, що більше людей буде залучено до цих державних годівничок, то спротив «пригодованих» видавців проти такої політики буде менший. Я проти будь-яких дотацій на окремі книжкові проекти. Не знаю, чи зміниться суть справи, коли новий уряд обере в цій сфері соціалістичний підхід, – розподіл. Хіба що можуть зміститися певні акценти. Повторюся: чекати і вимагати дотацій – означає тільки одне: не буде реального зв’язку видавців із читацькою аудиторією. Проекти стають проектами заради проектів. Лише окремі видавництва намагаються вивчати ринок. Це і є реальний бізнес, принаймні, спроба працювати за його законами.
– То які ваші пропозиції?
– Якщо держава справді хоче підтримати книгу, то потрібно, на мою думку, розвивати процес загалом. Це можуть бути стипендії для авторів, кошти на підтримку бібліотек і на пропаганду читання, на переклад творів українських авторів іноземними мовами – як ґранти іноземним видавцям. Не тут, в Україні, видавати і передавати за кордон, а сприяти перекладові в тій чи тій країні. Я неодноразово оприлюднювала свою точку зору, але мене не чують, і не впевнена, що почують.
– А який зарубіжний досвід у цій справі?
– У європейських країнах приділяють велику увагу новим книжковим проектам, що стосуються суспільного життя, проектам, які зокрема збуджують інтерес до читання. Приміром, земля Гессен (Німеччина) проводить найпрестижніший у світі Франкфуртський книжковий ярмарок, передусім підтримує програму пропаганди читання. І це тоді, як у цій країні на кожного припадає 6, а не 0,34 книжки, як у нас. Багатотиражні газети проводять рейтинги найчитаніших книжок (це понад 250 тисяч анкет), а згодом результати опитування активно обговорюють.
– Так і створюються пріоритети в суспільстві – життєво-засадничі, культурницькі, гуманітарні. Це не просто «голі» заклики, а реальні конкретні програми, робота колективного розуму, заходи, у які вкладають відповідні кошти. А в нас – із відомих, зрозуміло, причин – поодинокі спроби активізувати книговидавниче життя.
– Ми були свідками жорстокої інформаційної війни, яка, на жаль, триває. Отож, книжка, преса, засоби масової інформації й надалі відіграватимуть у суспільстві важливу роль. До свободи треба рухатися, не зупиняючись.