Співають сестри – замовкають солов’ї
Подейкують, що найсприятливіша земля для народження талантів – Карпати. Тут що не хата, то майстер: різьбяр по дереву, вишивальниця, художник, гончар, танцюрист, музика, співак. Гуцули, галичани, лемки, покутяни, які мешкають у горах, – ближче до Бога і Всевишній щедріший до них, обдаровує хистом кожне дитя. А воно лиш зіпнеться на ніжки – співає, малює, грає на сопілці… Саме так сталося із сестрами Сокальськими – Соломією, двійнятами Олесею та Ольгою. Нині тріо бандуристок з Івано-Франківщини дивує своїм співом не лише Україну. Сьогодні вони – гості «Вечірнього Києва».
«Садок вишневий» – на три голоси
У родині Сокальських завжди гарно співали усі: і мама, і тато, і бабуся, хоча музичну освіту здобула лише мама (Марія Остапівна закінчила Львівську консерваторію, має фах теоретика музики і скрипаля). Тато – архітектор, але до музики ніколи не був байдужий, співав у хорі «Жайворонок». І їхні діти почали співати раніше, ніж розмовляти. Ще до школи не ходили дівчатка, а вже співали на три голоси «Садок вишневий» Я.Степового. Найпершими слухачами юних артистів були татові колеги.
– Як нам аплодували в Польщі, коли виконували «Женчичок-бренчичок» разом з хором «Журавлі», – згадує Соломія. – Наш тато з лемків, і тому вже тоді в нашому репертуарі було багато лемківських пісень. Власне, ми й нині любимо їх виконувати.
– А коли ж ви вийшли на сцену як тріо бандуристок?
– Коли навчалися в музичному училищі. Хоча студіювали там скрипку, фортепіано. Співали акапельно.
Якось їхній спів почула мамина приятелька, і в неї виникла ідея, щоб дівчатка акомпанували собі на бандурі. Довелося опанувати їм ще й цей інструмент.
– Бандури в нас особливі, – пояснює Олеся. – Виготовлені за спеціальним замовленням на Львівській фабриці музичних інструментів і відрізняються від чернігівських не лише розміром, але й звуком. З ними за десять років творчої діяльності дали десятки концертів.
1999 року тріо сестер Сокальських стало дипломантом першого конкурсу виконавців на народних інструментах у Харкові, а трохи пізніше їх вшановували в Українському фонді культури як дипломантів Всеукраїнського конкурсу «Нові імена». Згодом дівчата вступили до Національного університету культури і мистецтв, а закінчивши його, осіли в Києві – стали виступати з концертами у столиці, записали кілька альбомів, гастролювали. Власне, їх почути частіше можна в Німеччині, Австрії чи Америці, ніж в Україні.
Колядки англійською, французькою, іспанською…
Я спілкувалася із Соломією та Олесею, а Оля тим часом готувала валізи для чергових гастролей до Італії. Тріо чекають у Неаполі не лише наші українці, яких там кілька мільйонів. Їхні пісні, класичні твори, залюбки послухають італійці. У репертуарі цього колективу духовна музика М.Березовського, зокрема його сюїта для скрипки в перекладі для бандури, «Аве Марія» Шуберта, «Прихід весни» із циклу «Пори року» Вівальді. Виконуватимуть і колядки – українські, англійські, американські, німецькі, французькі, іспанські.
– Класичні твори в нашому виконанні публіка сприймає особливо тепло, – продовжує Олеся. – Одна річ, як Шуберта виконує піаніст, слухач звик до цього інструмента, а бандуру дехто чує вперше. Оплесків не шкодують.
– І квітів?..
– О, що стосується квітів, то, приміром, німці не вважають це обов’язковим: вони заплатили за квиток на концерт і таким чином віддячили артистам. Та все ж ми мали радість отримувати букети від німецьких шанувальників музики, що здивувало самих же бюргерів.
– А пам’ятаєш, як після концерту в Польщі на сцену вийшов з букетом гербер старенький дідусь, – додала Соломія. – Поважний пан був розчулений до сліз.
– Ви маєте свого продюсера? – допитуюся.
– Авжеж, Соломію, – сміється Олеся. – Вона ж у нас і ведуча концерту. Коли виконуємо українські твори, то Соломія коротенько передає їх зміст. Для німців було відкриттям, що Максим Березовський – український композитор, а не російський, і що навчався він музики разом із Моцартом.
– Ми маємо старшого брата Северина, який теж музикант, віолончеліст, – додає Соломія. – Він живе і працює у Львові. Проте це не завадить нам виконувати інструментальну музику квартетом: дві бандури, скрипка, віолончель.
Сорочки вишивала бабуся
Тріо виходить на сцену в красивих українських костюмах, які вишивала бабуся. Орнамент на сорочках однаковий, а кольори, зважаючи на характер кожної онуки, різні: в Олесі – помаранчевий, у Соломії – синій, а в Олі – зелений. Та одного костюма замало, замовили вишиванки «білим по білому» в решетилівської майстрині.
– Нашій бабуні вже 89 років, – розповідає Олеся. – Але, незважаючи на літа, вона така прудка, весела й бойова. Коли почула про Помаранчеву революцію, то всім серцем вболівала за нас.
– Ви, звісно ж, були на Майдані?
– Так, увечері 22 листопада поставили свого намета. Перші дні були дуже тривожні, особливо ночі, не знали, з якого боку виглядати водометів.
– А на сцену бандуристки не рвалися?
– Спершу було не до пісень. Та й застудилися трохи. А пізніше там було стільки артистів, що не проштовхнутися.
– Ви ж бо такі тендітні.
– Просто ми вважали, що є достойніші співаки та музиканти. Ми відстоювали волю та правду разом з усіма, як і належить. Ті дні ніколи не забудуться.
– З помаранчевим шаликом не розлучаєтеся?
– Хіба що коли лягаємо спати (сміється). Їдемо до Італії з помаранчевими сувенірами.
– А що привозите з гастролей додому?
– Те, чого немає в Україні, та найбільше – вражень, знайомств, музичних творів. Якби у нас були власні колеса (авто), то, може, і щось більше прихопили б.
Вареники вміють варити всі троє
Між Соломією і сестрами-двійнятами різниця два роки. Але дівчата цього не відчувають. Кожна має свої обов’язки як на роботі, так і вдома.
– Вареники ліпимо разом, – зауважує Олеся. – Недавно в нас був гість із Німеччини, то щодня варили йому їх. Хвалив і наминав.
– А чим частуєте маму, коли вона приїздить до Києва?
– Тоді мама нас частує, бо ми почуваємося її гостями. Взагалі дуже скучаємо за рідними.
– Дружно живете, чи, буває, що й сваритеся?
– А ви покажіть мені таких людей, які живуть разом і не сваряться. Я таких не бачила.
– Сестрички-двійнята, певно, на екзаменах обманювали викладачів?..
– Що було, то було, але я нічого про це не скажу.
– І на побачення одна замість другої ходите?
– Ні, але можна було б спробувати. У мого хлопця є брат-близнюк.
– Де найближчим часом можна буде почути вас у Києві?
– Важко сказати. Скорше, певно, в записі. Маємо два альбоми, готуємо третій.
Якщо ви не чули, як грають і співають сестри Сокальські, купіть аудіокасету чи диск. Не пожалкуєте, їй-богу.