Зачіска коротка, а розум бистрий
Мабуть, немає нині киян, які б не знали (після відомих подій), де міститься Центральна виборча комісія. І всі, хто дивився телетрансляцію другого відкритого засідання Верховного Суду, де відповідача представляла заступник голови ЦВК Марина Ставнійчук, певно, запам’ятали цю жінку-правника. Закиди скаржника Віктора Януковича на «бездіяльність, дії та рішення ЦВК» вона відводила на суді спокійно і впевнено. Тоді від багатьох я почула про враження від пані Марини: «Хоч молода, і жінка, а яка мудра!»
«Нежіночий розум»?
Чесно кажучи, такі оцінки сприймаю неоднозначно. Що Марина Ставнійчук молода жінка – це правда. Головне ж – її фахова підготовка. «Нежіночий розум!» – кажуть, коли хочуть жінку похвалити. Мовляв, у жінки довга коса, та розум короткий... У пані Марини, як пригадуєте, коротка стрижка, а розум – бистрий. Правничу специфічну мову, точне мислення юриста набула з практикою. Втім, виявляється, іще школяркою вона мріяла про юриспруденцію. Розпитую Марину Ставнійчук, із яких вона країв, чиїх батьків.
– Родом я з дуже гарної землі української – Поділля. Народилася в місті Бершаді. На той час мій батько працював механіком на цукрозаводі, мама – телефоністкою. Тато, працюючи, вчився, і на пенсію пішов із посади начальника управління сільським господарством у Козятині. Це місто стало мені рідним: там закінчувала школу, звідти вступила до Київського університету на юридичний факультет. Мрія стати юристом – із дитинства. Спочатку мріяла бути дресирувальником: дуже любила тварин. А в четвертому класі вирішила бути юристом. Та коли вчителька запитала, ким хочу бути: адвокатом чи суддею, то з’ясувалося, що я не визначилася. Головне, я завжди прагнула справедливості.
Дуже серйозно поставилася до вступу: хоча була золотою медалісткою, готувалася додатково з викладачами. Для медалістів був серйозний конкурс: на одне місце – десять претендентів. Я ж – випускниця без стажу... Але вступила з першої спроби.
– І ви не розчарувалася у власному виборі?
– Ні, звичайно. Вчитися мені було неважко. З червоним дипломом закінчила університет і вступила до аспірантури Інституту держави і права. А потім народилася донька і я залишилася з нею до шестирічного віку. Та поки сиділа вдома, не відривалася від рідного Інституту та науки. Коли настав час затвердження теми дисертації, то вирішила присвятити її проблемам організації виборів. Зрештою, захистила дисертацію з розвитку законодавства з виборів народних депутатів. Тоді це була чи не найперша робота в Україні – дослідження організації виборчого процесу. Як науковець спостерігала за перебігом подій – перші й останні демократичні вибори в СРСР, вибори вже в незалежній Україні.
У ЦВК?
Занадто молода...
– Зрештою, як у вашому житті злилися теорія і практика? Як ви потрапили до ЦВК?
– Після закінчення аспірантури працювала в Інституті держави і права: спершу молодшим науковим співробітником, потім вченим секретарем. Була керівником робочої групи в Інституті законодавства при Верховній Раді України, яка готувала законопроект про ЦВК. Там пощастило працювати з моїм університетським викладачем Євгенією Антонівною Тихоновою. Це безцінний досвід: на терені колишнього СРСР не було прецеденту створення такого статутного закону. Першим складом ЦВК почала працювати 1997 року. Але я до комісії прийшла в квітні 1999-го. Питання призначення членів ЦВК належить до відання ВР за поданням президента України. Парламент затверджує кандидатуру кожного. Моє затвердження проходило нелегко – з огляду на вік. Мовляв, занадто молода...
– На Заході такий підхід вважається дискримінаційним. У нас же досі – геронтократія. А не прискіпувалися, що ви – жінка?
– Так. Зокрема при затвердженні було запитання від одного комуніста: «Як ви збираєтеся працювати – у вас же маленька дитина?» На що я відповіла: «У всіх людей є діти і вони виростають».
– Те, що ви приділили чимало уваги маленькій доньці, свідчить, що ви сумлінна відповідальна мама. Та не відмовилися і від кар’єри.
– Я знала: від дитини не відмовлюся через роботу. Та домогосподаркою не хотіла бути. Загалом кажучи, «жіноча» проблема у нас таки існує. Наші жінки не навчилися, на відміну від західних, відстоювати свої позиції. Ускладнювати не треба, однак погляньмо: скільки жінок у колегіальних органах на вищих посадах, у сфері ухвалення рішень? А хіба жінки не вміють працювати? Вони тягнуть усі проблеми. Жінки старанніші, уважніші. Не можна розділяти чоловічий і жіночий розум. Чоловіки вигадали це, аби стримувати ініціативу жінок у чоловічому світі.
– Дозвольте поцікавитися: а як у вашій родині? Хто голова?
– Я пригадала анекдот про грузина і його дружину-українку. Він каже їй: «Запам’ятай: якщо я прийду додому і в мене кепка праворуч, то неси мені швиденько капці – я буду зразу лягати спать. А коли наліво – то швиденько подавай вечерю. А жінка відповідає: «Запам’ятай: як прийдеш додому і в мене руки ось так у боки, то мені байдуже, на який бік твоя кепка!» Мені дуже подобається цей анекдот. У нашій сім’ї – демократизм: усі говорять те, що думають. Чоловік прислухається до мене, я – до його думки.
– Вам не здається, що роль жінок у нашому суспільстві зростатиме?
– Скажу так: нині непроста ситуація – аби Україна не розділилася. Люди повинні відчути, що жити стало справді краще. І тут особлива роль жіночої мудрості: з одного боку необхідні твердість і рішучість, з іншого – гнучкість і компроміс. Час вимагає пріоритету соціального розвитку країни, тому жінки вийдуть на перші ролі. Чоловіки звикли вирішувати грандіозні проблеми, а жінки піклуються про дітей, інвалідів, немічних. Недарма у Скандинавських країнах, де паритет жінок і чоловіків, вирішені соціальні проблеми.
Море квітів і море роботи
– Роздивляюся вас не з екрана телевізора, а зблизька... Мені ви здаєтеся відкритою людиною. А ви якою бачите себе?
– Відштовхуватимуся від бажаного. Не можу сказати, що я сама собі подобаюся. Хотілося бути менш емоційною: буває, через край б’ють емоції. Хотілося б усе встигати і стати прагматичнішою. За природою – максималістка. З часом легше йду на контакти, стаю менш категоричною, м’якшою в оцінках. Та знаю: позиція завжди повинна бути.
– Є така думка: мудрі жінки поступливі в дрібницях, але тверді, коли стосується принципів.
– Я сама таких людей ціную. Мені важко з людьми, які не мають власної позиції.
– Ваше ім’я означає морська. Чи море вас притягує? І чому вас назвали Мариною?
– Бабуся мала таке ім’я. Море притягує, та відпочивати найбільше люблю в селі на Вінниччині. Аби погода, щоб покупатися в річці. І в селі у мене море... квітів. Насаджу їх різних-різних. Люблю в землі копатися. Якщо не поїду хоч раз на місяць у село – мені дуже важко. Я люблю сільських людей. Вони, буває, ставлять дуже прямі запитання. Але вони щирі.
– Після виборчих перегонів чи не могли б вирватися в село хоч на тиждень?
– Де там – море роботи: адміністративно-процесуальний кодекс треба готувати, завершити роботу з територіальними виборчими комісіями. Хочеться дописати докторську дисертацію – то який там вільний час?
– Коли є вільна хвилинка – яке у вас хобі?
– Раніше любила вишивати. Тепер не до вишивки...
– У вас затишний кабінет. Чи не від цих соняхів на картині? Вони тут невипадково?
– Невипадково. Коли побачила цю картину на Андріївському узвозі, одразу вирішила: куплю! Сонях – непроста рослина: виснажує землю, але тягнеться до світла. Земля обертається, і він за сонцем голову золоту повертає. Ця картина – моя.
– А цей букетик із вівса й пшениці на вашому столі?
– Це мені донька подарувала. Насті 15-й рік, вона цілеспрямована і самостійна дівчинка. Коли ровесники її запитують, як ти це і те вмієш робити, вона відповідає: «Якби у вас мама була членом ЦВК, то і ви б уміли...» Колись я бідкалася, що мало їй уваги приділяю, мало дома буваю. Настя на те: «Мені краще, коли ти на роботі працюєш, ніж дома ходила б у халаті».
– Я так розумію, що в родині маєте значну підтримку.
– Цілковито. Я цим дуже щаслива. Минулий рік у мене був надзвичайно складний. І без підтримки сім’ї не знаю, як і вижила б. Але й надалі чекає напружена робота. Тож я ціную розуміння моїх рідних. А всіх нас удома тішить наша кішка – найголовніша господиня...
* * *
Повірте: спілкуватися з пані Мариною було цікаво і комфортно. Я розпитувала б і розпитувала б... Аж ось у кабінет стрімко зайшов голова ЦВК Ярослав Давидович – і я мусила завершила розмову.
Справді, довго ще будуть у пам’яті події кінця 2004 року і початку нового, коли ЦВК опинилася на вістрі уваги всієї України. Запам’яталося мені, як професійно, компетентно, з гідністю відповідала Марина Ставнійчук на звинувачення (чистісінька казуїстика!) членів команди одного з кандидатів у президенти на засіданні Верховного Суду після повторного голосування. До речі, мова її, відповідна до процесуального дійства, запам’яталася природ-ністю вимови й чистотою. На противагу тій, якою послуговувалася протилежна сторона в більшості своїй. І ще, коли хочете, запам’яталася елегантність пані Марини, навіть її прикраси: це вже між нами, жінками...