Віру в справедливість принесла «бронза» Афін

Справжній фурор зчинили наші гандболістки цього літа на грецькій Олімпіаді, підтвердивши своє місце серед світової еліти. Ганна Сюкало – одна з тих, хто долучився до цієї «бронзової» справи. Нині киянка – лідер українського гандболу. Та якби не затятість тренера, то все могло б скластися зовсім інакше.

Рівняння – на «Спартак»

У пошуках свого спортивного «я» Аня перепробувала не один вид спорту. Спершу була художня гімнастика, на яку, як це часто буває, загітував маленьку школярку тренер. А потім була ціла серія наступних: акробатика, спортивна гімнастика, плавання. Та ніде юна атлетка не затримувалася надовго.

На чергове запрошення тренера третьокласниця прийшла до гандбольного залу. Історія знову повторилася. Та цього разу наполегливість продемонстрував наставник, забравши неслухняну підопічну після прогулів на тренування. Це був перший і останній раз, коли спортсменка залишала гандбол.

– Мабуть, мене привабили тренування, які проводилися у формі рухливих ігор, – розмірковує сьогодні Ганна. – Принаймні це було цікаво.

У дитячі роки в атлетки не було відчуття, що ручний м’яч – це її стихія. Навіть зараз, пригадуючи все те, через що довелося пройти, бронзова призерка Афін-2004 не впевнена, чи зробила б той же вибір. Хоча від слави й успіхів легендарного київського «Спартака» в школярки відразу ж з’являвся стимул.

– Нам було на що рівнятися й до чого прагнути. І коли нас узяли на оглядини до столичного клубу, в усіх просто руки трусилися: наше вміння оцінюватиме сам Ігор Турчин! – з усмішкою розповідає гандболістка.

Із другої спортивної школи своїх кращих учениць тренер, бажаючи зберегти команду, до інтернату не віддав. У 16 років Аня була вже у складі «Спартака-2». А згодом грала за першу команду Ігоря Євдокимовича.

Щастя, що принесло спустошення

Півтора року тому Ганна Сюкало зважилася на кардинальний для себе вчинок: змінити клубну прописку.

– На серйозні рішення мені зважитися зовсім нелегко, – не приховує спортсменка. – До того ж я люблю посидіти вдома. Мене з місця не зрушиш, не те що вирушити за кордон. Тому задовго до від’їзду налаштувала себе й переконувала, що так треба.

Чи зумів би втримати одну із найкращих українських гандболісток Ігор Турчин, якби був живий? Ганна вважає, він просто не допустив би такого занепадницького стану, в якому зараз перебуває вітчизняний гандбол. А саме ця обставина, яка неминуче впливає і на фінанси атлета, змусила киянку шукати кращої долі. В Угорщині.

Угорщина не стала для українки другою домівкою. Хоча нові колежанки добре ставилися до Ані й чужачкою вона себе не відчувала. Та Ганну стала мучити ностальгія…
А на Іграх Аня пережила все й одразу: широко відкривала очі на грандіозне дійство, плакала від горя й щастя. Найбільше гандболістку вразило відкриття Олімпіади. «Людей була сила-силенна. Й коли виходили на стадіон – усі кричали, вітаючи збірну. Це так прекрасно!» – захоплено розповідає спортсменка.

У першій же грі українку вдарили в стегно так, що вона навіть на ногу не могла стати. До того ж дала знати про себе стара травма ліктя. Добре, що грати випадало через день. Тож за добу можна було вилікуватися від дрібних ушкоджень.

Хоча емоційною людиною Ганна себе і не вважає, проте після поразки данкам, стримати сліз не змогла. Можливо, й психологічно наші дівчата теж поступилися суперницям. І ще одна невеличка подробиця: аби краще тримати м’яч, гандболістки мастять руки спеціальною маззю, організатори ж «оснащували» ручну кулю ще й своєю пучкою. Від такого подвійного «приліплювання» в атлеток просто шкіра на пальцях відривалася. До цього треба було звикнути. А в данок був свій нейтралізатор, оскільки таким м’ячем вони грають постійно, в Україні ж подібна річ не поширена. А замовити шкіряні кулі за кордоном…

– Відверто кажучи, я розуміла, що на той момент ми слабші за данок, – каже Ганна. – Але все одно хотілося досягти мети. Як на мене, то я «перегоріла» перед цим матчем. Гра була пізно ввечері, о 21.30. Мене цілий день трусило так, наче узагалі вперше мала вийти на майданчик. Добре, що цей мандраж вийшов з мене до зустрічі з француженками.
Гандболістки не спостерігали за змаганнями з трибун, оскільки проміжний день між стартами відводився на тренування й відпочинок. За олімпійськими перипетіями дівчата слідкували за допомогою телетрансляцій в українському штабі, бо в їхньому будиночку телевізор «ловив» мало каналів. А одного разу, маючи два вихідні, гандболістки вибралися на екскурсію до Акрополя.

– Олімпіада залишила про себе найпозитивніші враження, – згадує Аня. – Я вдячна Богу, що ми виграли «бронзу». Якби було четверте місце, то вийти з депресії було б дуже тяжко. Ми й так плакали, що перемогли, а якби програли – це було б божевілля.

«Ми – чемпіони!»

З аеропорту киянка одразу ж поїхала додому, де її вітали як героїню рідні, друзі й сусіди. Побувши вдома десять днів, відкривши з подружками по команді спартакіаду, відсвяткувавши зі збірною та сім’ями олімпійський успіх, Аня поїхала до нового клубу, в словенський «Крим».

Там одноклубниці попросили в українок відеозапис гри з француженками. Мовляв, для телебачення. Домовилися зустрітися через півгодини в кафе.

Наші дівчата заходять до кав’ярні, і тут – наче сцена з кінофільму. Вмикається світло. Приміщення прикрашене жовто-блакитними кульками, прапорами, на стінах фотографії підопічних Леоніда Ратнера на повен зріст, а над ними напис: «Ми вами пишаємося!». На великому екрані – останні хвилини вирішальної для українок гри, і звучить пісня Робі Вільямса «Ми – чемпіони».

– Я хвилин п’ять стояла в німому захваті з відкритим ротом, – зізнається Ганна.

Ця подія, за словами самої гандболістки, принесла їй фінансову стабільність і професійну впевненість. Якщо раніше психології переможця не було, то тепер киянка твердо знає, що можна сміливо прагнути до найвищих спортивних вершин.

– Нині я мешкаю з братом. Та коли буде власна квартира, виділю в ній куточок для своїх трофеїв. За вісімнадцять років їх назбиралося чимало, – зауважує спортсменка.

Чи могла б до них приєднатися медаль найвищого єврогатунку? Аня не заперечує:

– Якщо кожен психологічно себе налаштує, то все можливо. Шанси є завжди, – переконана гандболістка. – Звісно, з олімпійським складом ця перспектива мала б реальніший вигляд. Але молоді дівчата молодці. Загальна картина гри нашої збірної не змінилася. Немає таких провалів, які можуть бути при оновленні команди.

Найомріяніша вершина – сім’я. Нині Ганнина сім’я – це брат, учитель математики, і чоловік, який працює в сфері мобільного зв’язку.

– Зі Славком познайомилася… в гандбольному залі, – сміється Аня. – А де ж іще, як постійно збори та збори?! А заміж вийшла перед від’їздом до Угорщини.

До Ваца В’ячеслав поїхав разом з дружиною. Родом він з Берегового, тому знає угорську мову, що значно полегшило Ганні спілкування.

Спортсменка вірить, що справедливість таки існує. Олімпіада – тому підтвердження як у професійно-кар’єрному, так і в економічному аспектах.

– Якщо дуже чогось захотіти, то воно обов’язково здійсниться. Останнім часом у мене так і виходить. То я себе переконала в цьому? Та, зрештою, це вже неважливо, – слушно зауважує гандболістка.

Любить атлетка прогулятися містом, поспати між тренуваннями, почитати. А за кордоном узагалі читає все, що під руку потрапить. Удома Аня майже не читає газет, а там для неї і прогноз погоди – цікава інформація.

– Зараз моя мета – перемога в Євролізі. Мій клуб реально претендує на це. Після цього, в травні наступного року, хочу повернутися до родини. Не буду стверджувати, що завершую кар’єру. Можливо, це буде перерва. Стомилася як фізично, так і морально. Та головне – хочу народити дитину. Хлопчик чи дівчинка – все одно. І чи буде дитя спортсменом, з’ясуємо згодом, – розповідає про свої мрії Ганна Сюкало.