На київському напрямку була атака...

Липневого ранку 1941 року Інформбюро повідомило: «Протягом минулої доби наші частини прикриття стримували наступ ворога до підходу наших головних сил» (йшла мова про київський напрямок оборони). На території, що дорівнювала одній шостій планети, це знав кожен. Але в багатьох виникало запитання: що таке частини прикриття? А були це формування, які приймали на себе перший удар ворога, першими під час бою, вчилися нових прийомів боротьби з ним. Вони стримували нападників, нерідко припускаючись помилок, що обходилися дуже недешево, виправляючи їх,а отже збагачуючи свій бойовий досвід. Частини прикриття весь час поповнювали новими бійцями, технічними засобами та зброєю.

…Сподівання ворога, що полк у розпачі, що частини не витримають темпу оборонних робіт, не виправдалися. Маскуючись, бійці спокійно робили свою справу. Вдало діяли в цьому бою зенітники. Коли фашистські бомбардувальники переходили в піке, вони стріляли по «Юнкерах». Один за одним три бомбардувальники, ламаючи дерева, впали на ліс. А тим часом 2-й батальйон частини вже вів нерівний бій. Протитанкові гармати били прямою наводкою по броньованих машинах. Відступаючи з рубежа на рубіж, кулеметники влучним вогнем намагалися відрізати ворожу піхоту від танків, не дати їй підняти голови. Загорівся один танк, другий, третій. Решта рухалися повільніше, ніж на початку бою, зупинялися, аби пристрілятися, даючи можливість підтягнутися своїй піхоті.

Тим часом батальйон, що виконав своє завдання, поступово відходив на лівий фланг полку, який незабаром уже оборонявся проти мотомеханізованої дивізії по всьому своєму фронту.

Вузенька смужка безіменної річки з єдиним на ній мостом розділяла супротивників. Танки, виходячи на берег, підтягувалися до мосту, але щільний артилерійський вогонь не давав змоги ворожим машинам заволодіти ним. Танки горіли. І тоді на допомогу їм німецькі командири кинули артилерію, що буквально почала полювати за нашими протитанковими гарматами, половину з яких завойовникам вдалося пошкодити. Наші артилеристи до вечора зуміли розбити вісімнадцять ворожих гармат і підпалити шістнадцять танків. А кулеметники били по оглядових віконечках танків, засліплюючи ворожих механіків-водіїв.

Утім, оскільки наші втрати були чималими, щільність вогню ставала меншою, німецькі піхотинці доповзали до берега річки і починали форсувати її вбрід. Тож друга рота полку залишила укриття і перейшла в контратаку. Налякана штиковим ударом, німецька піхота відступала на «свій» берег.

Було вже темно, на кілька хвилин над полем бою запанувала тиша. Але о десятій вечора супротивник підтягнув до переднього краю гаубичну артилерію і відкрив сильний вогонь. Під його прикриттям німецька піхота і переправлялася. На межі доби німці перенесли артилерійський вогонь вглиб. Ворог був переконаний, що нашу частину знищено. Але командир полку підполковник Іванченко підтягнув всі сили, зібрав усіх живих бійців і з вигуком «ура!» повів у контратаку…

На півдоби зупинив полк просування ворожої дивізії. Звичайно, ці дванадцять годин не визначили остаточної долі столиці України. Але героїзм воїнів, зокрема й цього полку, дав змогу тримати оборону міста цілих 73 тяжких, суворих дні.