Вовкулака
Для кожної жінки материнство – не тільки вершина людського щастя, а й порятунок від примхливої долі-мачухи, і сподівання тихої благополучної старості в трудах і турботах про своїх ближніх. Тому, плекаючи таке бажане, таке дороге дитя своє, нікому й на думку не спаде, що плекаєш свого лютого ворога, а то й... ката.
Народила на радість, зростила на біду...
Іван Сафтюк (прізвище змінене не стільки з етичних міркувань, як від жалості до його нещасної матері) зиркав на свідків – сусідів, родичів, із такою звірячою злобою, ніби хотів усіх перебити, і не каявся. Брехав, з піною на губах, обливаючи і матір, і присутніх брудними звинуваченнями й погрозами. Жінки перелякано хрестилися, упевнені, що Іван справді на все здатний. Коли він став таким звіром, вони не помітили. Був собі дитина як дитина, ріс, як усі діти гуцульські ростуть, єдине – що без батька. Але ж не він один без батька ріс. У Карпатах, відколи вирубали майже всі ліси і сплавили спочатку по Черемошу, а не так давно вивезли лісовозами, чоловіки не затримуються. Не пасти ж їм маржину по полонинах! Тому їдуть на заробітки, залишаючи сивіти у дівках своїх ровесниць.
Параска Сафтюк теж дівувала, доки батьки були живі. А як повмирали, певно, щоб не самотіти та не банувати в батьківській хаті, десь уже під сорок народила хлопчика. Хто батько – не признавалася. Тож односельці, погадавши, чи не від прикордонника якого або завферми, як на полонині літувала, зійшлися на зальотному батярові, тобто, розбишакуватому, непевному чолов’язі, що невідомо звідки з’явився в їхньому селі і якого частенько бачили коло Парасчиної хати, що біліла аж на самій горі під лісом.
Може, людям треба було б, поговоривши, забути і не шукати чужим дітям батька, але... хіба люди думають, що кажуть?
Горе Параски почалось, як Іван пішов до школи. Якось у другому класі спитав, хто його батько. Параска щось хотіла збрехати, але хлопчик із лютою образою накинувся на неї:
– Не бреши! Мій батько – батяр! Батяр! Усі діти кажуть, що мій батько – батяр!..
Такі сцени повторювалися частенько, але мати або відмовчувалась, або починала відговорюватися, щоб син відчепився. Зла відчуженість між ними наростала, тож Параска була рада, що нарешті син закінчив школу і вступив до ПТУ в сусідньому райцентрі. Надіялась, що між чужих дітей, у чужім краї вилюдніє, призабудеться образа.
А вийшло так, що Іван узагалі не навертався додому. У тому ж райцентрі одружився і маму навіть на весілля не запросив. Лиш через рік зволив з’явитися, і то, як сказала невістка (вочевидь, совісна дитина), на вимогу її батьків, яким Іван збрехав, що круглий сирота. Але ж сусідній райцентр – це не Сибір. Чутки швидко долітають. Тож і батьки невістки незабаром дізналися, що є в Івана мама, і де вона живе.
Простивши синові брехню, Параска віддала з хати у посаг усе, що мала цінного, і просила навідуватися, а Бога – щоб надоумив її нерозумного сина, щоб він осів коло добрих людей, став ґаздою і батьком, зажив, як люди.
Іван навідався аж через рік. Сам. Сказав, що розлучився, ніде не працює, і що йому треба грошей, щоб поїхати на заробітки. Параска знову віддала все, що мала, точніше, усю свою пенсію. Син, не подякувавши, зник. Повернувся через місяць, недобрий, дратівливий. Знову став вимагати грошей. Пенсії йому було мало, послав позичити ще сто гривень у сусідів. Позичила. Іван вирвав гроші й пішов бозна-куди.
Набіги Івана на рідну домівку тривали з півроку. Сусіди вже не позичали грошей, і терор його ставав для матері нестерпним. Але вона нікому не жалілася, точніше, не мала кому жалітися, бо кому потрібне чуже горе... Не признавалася навіть братові. Тільки панотцеві висповідалась у своїх гріхах, що родила дитину не в шлюбі, від чужого і недоброго чоловіка. Бо сподівалася хоч дрібку щастя мати, а має велику біду. Хотіла синочка-заступничка, а виріс катюга... Панотець відпустив Парасці гріхи, але не убезпечив від випробувань, які чекали на неї попереду.
Востаннє Іван прийшов уранці на Михайла, якраз Параска зібралася до церкви. Син, злий від голоду і холоду, видер у неї останні копійки, що зібрала на свічку за його здоров’я, і почав вимагати ще. А ще – просто не було. Пограбована сином Параска Сафтюк останні півроку впроголодь жила, харчуючись дрібною бараболькою з городця.
Розлючений син накинувся на матір, як звір. Бив спочатку кулаками, а далі дерев’яним буком, доки не втомився. А тоді, з’ївши, що було їстівного в хаті, заснув на ліжку просто в куртці й черевиках.
Побита, закривавлена жінка, прийшовши до пам’яті, з останніх сил пошкандибала через усе село до брата, аби той чимось зарадив. Односельці, що спішили до церкви, бачили, в якому вона стані. Дехто цікавився, що сталося, але Параска лиш рукою махала і йшла далі. Ніхто не знає, про що Параска з братом говорила. А повернулася вона ні з чим – до рідної хати, де її чекав син-вовкулака.
Красавка плакала, як дитина
Знайшли Параску Сафтюк сусіди на третій день, у хліві. Лежала в калюжі гноївки, а над нею ревма ревла корова Красавка – єдина близька душа Парасці за останні роки її мученого життя. Той страшний рев стривожив сусідів, що жили таки далеченько від Парасчиної хати, і привів до неї на обору. Кажуть, що в Красавки з очей сльози падали горохом, як у дитини.
Спочатку люди подумали, що Парасці стало зле, коли корову порала, тим більше бачили, як вона на Михайла катуляла вулицею, за груди тримаючись. Покликали фельдшера. Стали витягати жінку з гноївки, а вона, бідна, холодна. Видно, уже давно й Богові душу віддала...
Ще більше злякалися, коли фельдшерка, оглянувши Параску, сказала, що померла вона не «від серця», а хтось, як видно по синцях на шиї, її задушив.
На цей час нагодилася і міліція з райцентру. Привів її Іван, котрий, як виявилося, сам заявив до райвідділу міліції, що знайшов матір мертвою у хліві, коло корови, яка, певно, і забила її рогами, перед тим відв’язавшись від ясел.
Красавка справді була відв’язана, але за три дні з місця не зрушила. Очевидно, боялася зачепити свою господиню, що лежала в калюжі гною біля самих її ніг. І тільки ревла, як ридала...
Брат, який чомусь не порятував від нелюда-сина свою сестру, продав Красавку на друге село, щоб не ревла за хазяйкою, і за виручені гроші провів Параску в останню путь. Сина на похороні матері не було. Сидів у СІЗО.
Слідство велося довго й ретельно. Судмедекспертиза встановила, що жінка, на тілі якої було виявлено майже 90 синців та саден, померла «від механічної асфіксії, унаслідок стискання шиї руками».
Хоч Іван так і не покаявся в сподіяному гріхові, суд одностайно виніс вердикт: «Івана Сафтюка визнати винним у вчиненні злочину – умисне вбивство, і призначити йому покарання у вигляді 14 років позбавлення волі».
Люди, позираючи на Івана, розлюченого «несправедливим», як він викрикував, вироком, поспішали швидше покинути залу суду. Тікали, як від вовкулаки. А колишня його дружина, вибігши на вулицю, розридалася. Від страху, що жила з таким нелюдом...