Монастир-дисбат у Карпатах
У деяких військових частинах Донецької та Дніпропетровської областей упродовж кількох років запровадили оригінальний спосіб покарання для «зальотних» солдатів. Уявіть-но лишень розпач такого собі вісімнадцятирічного донеччанина, коли йому кажуть: «Отепер поїдеш до «бандерів», у монастир, – нехай вони тебе навчать!»
Гошівський чоловічий монастир, що в Долинському районі Івано-Франківської області, відомий здавна. Передусім дивами, які тут традиційно відбуваються, починаючи з тисяча сімсот якогось там року. Навіть у 80-ті, за радянської атеїстичної доби, паломники зі всієї Західної України виглядали на даху будівлі Діву Марію і якогось «чорного карлика». Їхали туди, як нещодавно на Майдан, цілими класами, сім’ями, селами. Тим-то почувши про створення там дисциплінарного батальйону для військових виключно зі сходу країни, я неабияк зацікавився. А яким було моє здивування, коли виявилося, що та солдатська тюрма не в цьому старому, чоловічому, а в гень новісінькому, жіночому.
1990-го тут ще ріс ліс, не було й натяку на фундамент, ба навіть на проект. Звідкись та й взялися ентузіасти: найактивніша – сестра Анатолія. Нині вона ігуменя і… «комендант» дисбату.
– Коли ми розпочали будівництво нашого греко-католицького жіночого монастиря, – розповідає сестра Анатолія, – то передусім зайнялися вирубуванням обліпихи. Її тут було стільки, що тиждень корчували.
Ідея створити в Гошові ще й жіночий монастир на пару чоловічому, який ледь видніє між деревами на горі, належить ветеранові УПА пану Зиновію К. Він колись жив у Гошові й воював тут же, тож відав про те, що росіяни 1940 року знищили жіночий монастир, навіть підсобних приміщень не залишили. Зі свого далекого Нью-Йорка він розшукав сестер-бабусь (аж вісім) і палку прихильницю ідеї відновлення, а фактично новозведення, монастиря. То не просто – звести споруду, яка не поступається розмірами, наприклад, київській Андріївській церкві, і строго витримана в карпатському архітектурному стилі. Креслення, зроблене власноруч, пан Зиновій надіслав з Америки.
Та, на превелике горе сестер-черниць, пан Зиновій відійшов у кращий світ, щойно в передгірному Гошові викорчували обліпиху. Будівничі були в розпачі. Одна надія – невтомна молитва до Бога. Черниці допомагали зведенню храму в Карпатах: бабусі взялися за вишиванку, а сестра Анатолія їх продавала та… оббивала пороги грошовитого начальства.
У західних наших областях здавна заведено ділом допомагати церкві. Тому черницям не довелося довго вмовляти селян-гошівців. Вони взяли лопати, сокири, молотки й прийшли копати рови під фундамент і майструвати опалубку.
Згодом настали нелегкі часи: майже всі чоловіки виїхали на заробітки за кордон.
Без грошей, без досвіду, без підтримки сестра Анатолія не покинула розпочату справу: вирушила з Гошова на пошуки меценатів. Відгукнулися майже всі, до кого зверталися. Долучилися нафто- та газовидобувні підприємства регіону, а також держадміністрації району та області.
Звичайно, не так усе гладко стелилося, як оповідається. За кожним мішком цементу треба було їхати хтозна-куди, за кожну бетонну плиту – відстоювати на колінах. І тут, як стверджує сестра Анатолія, стається диво.
– Приїздить якось до монастиря на екскурсію один зі стовпів міністерства оборони на прізвище Стеценко, – розповідає ігуменя. – І наче слава Господня на нього зійшла, таким він враженим від нас вийшов. За якийсь час надумав церковний шлюб зі своєю дружиною взяти, але не де-небудь, а в Гошові.
Це його ідея – направляти на поміч монастирю солдатів. Спочатку надсилали без розбору, звідки прийдеться. Та згодом зрозуміли, що перебування в монастирі, у християнському середовищі, має бути корисним для проблемної молоді, для порушників дисципліни і порядку. Найбільше сподобалася ця ідея командирам військових частин у Дніпропетровській і Донецькій областях. Кажуть, там крива правопорушень різко ковзнула вниз, щойно оприлюднили можливість поїхати на рік-півтора до «западенців у монастир». Траплялися випадки, коли навіть хабарі пропонували – тільки б не їхати на Івано-Франківщину.
– Господи, – спалахнула праведним гнівом сестра Анатолія.– Ми ж тут їх зі щирим серцем приймаємо. Годуємо, навіть не примушуємо марширувати перед монастирем…
Отож, поїхали до Гошова здебільшого наркомани, пияки, бандюки, яких до армії від суду заховали. І те все на шию ігумені та вісімці бабусь-вишивальниць. Хто кого насправді більше мав боятися, то це ще як сказати.
– За десять років через стіни монастиря перейшло кілька десятків «гвардійців», – каже сестра Анатолія. – Спочатку я й не знала, що з ними робити. Але невдовзі вивчила їхній жаргон, їхню поведінку. Найперше, про що запитую новоприбулих, – чи хрещений? На диво, більшість відповідає – ні. Мабуть, тому, що вони здебільшого з неблагополучних сімей.
При монастирі ігуменя пристарала триповерховий будиночок, де мешкає з черницями, і в якому на одному з поверхів сплять солдати. За цим «готельчиком» – господарча частина: кури-свині… Монастир на повному самозабезпеченні, тож хлопцям доводиться і тим опікуватися, щоб мати що їсти.
Жоден із солдатів не пішов з армії нехрещеним – і це вже результат. Особливо приємно сестрі Анатолії отримувати щирі листи-подяки від хлопців, (які вже вдома), писані виключно українською мовою. А тим більше від батьків, які відверто зізнаються, що така армія просто порятувала їм фактично втраченого сина. У монастирі свої, звичайно, порядки. Без молитви не сідають до столу, з молитви починають день, з нею і завершують. Пости, літургії – також обов’язкові в програмі перевиховання.
– На початку з багатьма проблеми маю, – зізнається ігуменя. – Але згодом вони розуміють, що тут краще, ніж у частині. Із місцевими ж хлопчаками я мирну угоду підписала, навчила: ми маємо приїжджим показати, що Карпати – цивілізована Європа, а «бандерівці» – доброзичливі люди. Тому вони їх не б’ють при нагоді – знайшли інший спосіб впливу на гультіпак. Приводять зв’язаними просто з дискотек. За весь час будівництва монастиря в Гошові залишилося троє дембелів – одружилися, кілька забрали дружин із собою.
А як приємно було сестрі Анатолії зустріти на майдані Незалежності в Києві своїх «випускників» із плакатом «Донецьк – за Ющенка!» До столиці вона поїхала, не всиділа вдома. Шість днів мітингувала. Але була в неї ще одна причина їхати. Ще півроку тому їй було відкрито візу до США, тож полетіла до Америки просто з Майдану. Їхала продавати вишиванки представникам нашої діаспори, щоб заробити на парове опалення в монастирі. Ходила Нью-Йорком у підмочених на Хрещатику чоботях, а американські українці нарікали: чому, мовляв, покинула Україну в таку тяжку годину? То вже було наприкінці революції, тому винною не почувалася.
– Там я згадала, що маю ще одну проблему, – сміється сестра Анатолія. – Обіцяла хлопцям-солдатам відпустки на Різдво та Новий рік. Але не просто так: вони мали вивчити «назубок» «Отче наш», «Богородице Діво», «Вірую» та деякі з псалмів. Як не вивчать, казала, не підпишу заяви. Зателефонувала додому зі Штатів, і троє, у присутності однієї з черниць, читали просто в слухавку. Та, з мого дозволу, підписала. Решта не повірили, що зателефоную, не вчили, от і не поїхали. Нехай служать...