А декому – й на самі партвнески жити
Сьогодні розпочинає роботу сьома, передостання сесія Верховної Ради – четвертого скликання. Однак уже цього тижня ми можемо не впізнати наших обранців. Опозиція стане владою, а провладні фракції – опозицією чи «болотом». Відрізнятиметься й політична риторика більшості парламентаріїв. Звикаймо до цього й не плутаймо – хто є хто.
А перша ідентифікація відбудеться уже в четвер. Під час голосування за прем’єрство Юлії Тимошенко буде накреслено умовний ескіз нової парламентської більшості. Згодом її конфігурація змінюватиметься паралельно з формуванням усього складу уряду, інших центральних та регіональних органів влади. Уже нині очевидно, що в цьому процесі будуть і задоволені, й ображені. Відтак навіть активізується новий етап міжфракційного броунівського руху. Такі сигнали зараз чуємо з СДПУ(о), «Регіонів України», СПУ й навіть «Нашої України». Отже, можна припустити, що не лише, скажімо, «дослідник» отруєння Ющенка Володимир Сівкович піде з «Центру» (можливо, слідом за Т.Чорноволом) чи Борис Олійник – від комуністів, а й не всі «нашоукраїнці», тим більше соціалісти дочекаються від нової влади сподіваного.
Більшість експертів прогнозує, що до нових парламентських виборів у Верховній Раді не буде чітко вираженої більшості, а лише ситуативна, мінлива. Бо, по-перше, Ющенко не зганятиме «батогом і пряником» усіх до одного табору, а, по-друге, за рік до парламентських виборів кожна політична сила захоче продемонструвати свою позицію, незалежність, послідовність і, безперечно, любов до електорату.
Та це не означає, що новий Президент матиме опозиційну до себе Верховну Раду. Багато парламентаріїв, особливо пов’язаних із бізнесом, лояльно ставляться до будь-якої влади, їм комфортніше в провладному таборі, незалежно – «режим» на дворі чи обіцяна демократія. Нині це вже спостерігається в поведінці здебільшого мажоритарників. Скажімо, малі фракції й групи, як-от «Союз» Миколи Гапочки, «Єдина Україна» Богдана Губського, «Демініціативи», НДП свого провладного статусу наче й не міняли, хоч влада й змінилася. Навіть однопартійці переможеного екс-кандидата в президенти з «Регіонів України» терпляче вичікують запрошень – хто в опозицію, а хто й до провладної коаліції. Виявилося, що і в СДПУ(о), і «Трудовій Україні» не лише однодумці зібралися. Тут теж, схоже, є люди, які думають не тільки про політичну перспективу, а й бізнесову. Тим більше, що декому за бізнесову минувшину треба тричі каятися, а не переходити дорогу новій владі.
Комуністи ж за будь-якої влади – комуністи. Але тепер маємо не стільки якийсь там «антинародний режим» на чолі з колишнім їхнім однодумцем, а національно-демократичні й ліберальні праві сили. Ющенко – перший глава держави, перемозі якого вони не сприяли за жодних обставин. Не виключено, що тепер комуністам і справді доведеться жити на самі партвнески. Що теж озлоблюватиме. А, може, й навпаки?
Найбільше запитань до майбутнього Соцпартії. Ніби й найпослідовніша фракція, але водночас найнепередбачуваніша нині. Ющенка соціалісти підтримали з принципових позицій. Просто не могли не підтримати того, хто здатний змінити «злочинну владу». У листопаді у них був один шлях. Аби не втратити довіри. Вигідний тактично. Та чи стратегічно? Помаранчева перемога – не їхня. Їхня стратегічна мета – наступні вибори, і, вочевидь, не лише парламентські. Вимагаючи посад саме ключових міністрів, аби, мовляв, соціально захистити народ та розкрити суспільно обурливі злочини, соціалісти, схоже, свідомо бажають залишитися поза владою. Вони очікують відмови. Щоб перед виборами сказати: ми могли, вміли, знали, прагнули, але… Будь-яку владу є за що критикувати. Тим більше тим, хто ще не був при владі.
Нині соціалісти заявляють, що підтримуватимуть Президента й уряд навіть якщо будуть поза владою. Не почнуть, звісно, критикувати з перших днів, якщо разом стояли на Майдані. Та й, зрозуміло, Ющенко – не Кучма, більшість його дій подобатиметься народу, а, отже, й соціалістам. А в разі помилок, невиконання обіцянок можна сказати перед виборами: бачили Кучму, бачили Ющенка, пора довіритися соціалістам – ліві незалежною Україною ще не правили!
Тож згодом у Верховній Раді може з’явитися опозиційна лівоцентристська коаліція, про яку подейкували ще перед виборами. І соціалісти можуть посісти в ній центральне місце, як недискредитована і послідовна сила, до лідера якої потягнуться й комуністи. Імовірно – і об’єднані есдеки, як головні спонсори лівоопозиційного руху.
Та все залежить від Ющенка і його команди згори донизу. Від того, наскільки їхнє керування країною буде ефективним і ефектним. Тобто, чи дасть ця влада шанс на реванш опонентам – нинішнім і майбутнім.