Горбата досконалість

На Землі багато тварин, які харчуються рослинами, але до травоїдних насамперед зараховують різноманітних копитних. Тривалий час до них вчені відносили й верблюдів – одногорбого, котрого ще називають дромедаром чи дромадером, двогорбого, або бактріана, і безгорбих південноамериканських. Однак у цих тварин насправді немає копит, спираються вони на мозолисті подушки, і це лише одна з багатьох відмінностей верблюдів від копитних, що й дало підстави зоологам виділити їх в особливу групу – загін мозолистоногих.

«Киргиз», «одесит» і «киянка»

Як розповідають у Київському зоопарку, де мешкає четверо верблюдів – самець Нурік і три його подруги, більшість відвідувачів узимку щиро дивуються, що цих, як на їхню думку, теплолюбних тварин (недарма ж їх, мовляв, називають кораблями пустелі), не переводять до приміщення. Але поспостерігавши за тим, як двогорбі велетні спокійно походжають вольєром і смачно жують сіно, заспокоюються. Доглядачі ж нагадують, що в пустелі спекотно вдень, а от ночі там дуже прохолодні навіть улітку.

Двогорбі верблюди були одомашнені понад три тисячі років тому і завдяки їхній здатності переносити не тільки посуху і спеку, а й холод, їх і донині широко використовують у Монголії, Казахстані, Північному Китаї. Одногорбі верблюди поширені південніше – в Аравії, Африці, Індії, саме вони допомогли людям дослідити пустелі центральних районів Австралії та Мексики.

До столиці України троє кораблів пустелі потрапили із верблюжого господарства з Киргизії та Одеського зоопарку. А от трирічна Каміля – киянка, бо народилася в нашому зоопарку. Отже верблюдам тут досить комфортно, і зими київські, навіть і з хурделицями та морозами, не страшні.

Вода з горбів

...Спочатку верблюди здалися мені не дуже привабливими, але коли дізналася про їхні фізичні можливості, зрозуміла, що переді мною – справжня досконалість. Бо бігає ця тварина не гірше коня, харчується колючками і місяцями може обходитися без води.

Працівники зоопарку розповіли, що дорослий верблюд важить близько 700 кілограмів, але вага його змінюється залежно від того, коли він останній раз пив. Та навіть втративши кількість води, еквівалентну 25 відсоткам своєї маси, верблюд не гине. Людина, до речі, загинула б, втративши і половину цього, тому що при нестачі води в її організмі кров густіє, циркуляція її порушується, унаслідок чого організм перегрівається і настає смерть. Верблюд же підтримує нормальну циркуляцію крові, використовуючи воду з жирових відкладень.

Жир у верблюдів відкладається не під шкірою, як в інших ссавців, бо він би заважав тепловіддачі, а в горбах. Збирається його там до 45 кілограмів, що дає змогу верблюдам одержувати з нього за потреби майже 50 літрів води. Коли верблюд тривалий час не має змоги напитися, він худне, а горби його зморщуються. Але варто тварині знайти воду,  як за 10 хвилин вона випиває її аж 90 літрів і швидко набуває звичного вигляду та ваги. Верблюд спокійно обходиться без їжі і води 5-7 днів. Але якщо вже він захотів їсти, то може зжерти навіть намет свого господаря, зроблений із козячої вовни. У зоопарку ж верблюдів годують регулярно. Вони досхочу їдять сіна та коренеплодів, а влітку, звичайно, ласують свіжоскошеною травою.

Густа і дуже тверда вовна на спині охороняє верблюда від сонця, інші ж частини тіла – це не залисини, як можна було б подумати, а просто гола шкіра для швидкої тепловіддачі. Завдяки цьому температура тіла може коливатися без шкідливих для тварини наслідків. Упрівати верблюди починають тільки за температури повітря 40 градусів за Цельсієм.

Улюблені мозолі

Ніздрі верблюдів герметично закриваються під час піщаних бур і відкриваються, коли повітря свіжішає. Між двома пальцями ніг у верблюдів – сполучна тканина, яка дає змогу легко ступати по найсипучіших пісках. М’яка мозоль замість твердого копита так обережно і точно ступає по гірських стежках, що шансів посковзнутися чи оступитися у верблюдів практично немає. Навіть легенди таких випадків не зафіксували. Ноги у верблюдів не дво-, як у всіх, а чотирисуглобові, а тому дуже гнучкі. Та й ходить корабель пустелі не як усі тварини: переставляє спочатку обидві ноги з лівого боку, а потім так само з правого. Через цю ходу він і розгойдується, як корабель. Швидкість верблюда при звичайній ходьбі – 5 кілометрів за годину (за день навантажений верблюд зазвичай проходить 40 кілометрів). Бойові ж і гоночні (є, виявляється, й такі) розвивають швидкість до 20-25 кілометрів.

Охоронну роль, коли тварина лягає на відпочинок, виконують мозолі на грудях, ліктях, колінах, п’ятах. Надійним захистом від холоду слугує не лише густа вовна, а й неабияка грива, що відростає взимку. Подовжені кінцівки, такі зручні для ходьби, цілком гармоніюють з довгою шиєю, завдяки чому тварина вчасно може побачити небезпеку, родичів, апетитну колючку, а потім легко до неї дотягнутися. Роздвоєна верхня губа, що працює як пінцет-захоплення, броньований ороговілим епітелієм рот, могутній щелепний апарат, де збереглися (на відміну від корови) верхні різці й ікла, дають змогу верблюдові обробляти найколючішу їжу. До речі, й у стінках шлунка цієї тварини безліч осередків для збереження рідини.

Пенсійний стаж – 25

Верблюди, до речі, багато в чому схожі на людей. Сплять вони лежачи. Тривалість життя теж як останнім часом у людей – у середньому 40-60 років. Після 25 літ тяжкої роботи «виходять на пен-сію». Народжують одного – трьох верблюденят за раз. Як і ми, усі вони дуже різні: колір «шубки» мають від білого до майже чорного та всіх відтінків коричневого і брунатного. Навіть хвости у всіх різної довжини і пухнастості. Крім того, у них, коли придивишся, милі смішні морди й величезні чорні очі в обрамленні подвійного ряду довгих загнутих вій і «брежнєвських» брів, які захищають очі від піску, пилу і надмірно яскравого сонця.

Незважаючи на маленькі вуха, чують верблюди дуже добре, навіть коли вони, подібно до ослів, не воліють реагувати на команди погоничів. Хутро на вухах розташоване таким чином, щоб захищати їх від піску.

Як і люди, верблюди щороку потребують відпустки. Зазвичай вони працюють в’ючними тваринами 6-8 місяців, а потім їм надають відпустку для відпочинку та розмноження.

Брикаються, а не плюються

Не вірте нікому: плюватися верблюди не люблять. Загалом вони розумні, терплячі й миролюбні. Щоб їх розлютити, треба дуже постаратися: тоді вони, як і всі живі істоти, яким допекли, починають брикатися і кусатися (у верблюдів 34 гострих зуби). А от їхніх страшних криків і ричання, коли вони піднімаються з поклажею, боятися не варто: це лише звуки, такі ж, як у важкоатлетів, що підіймають вагу. Нести один верблюд може до 450 кілограмів вантажу. Утім, для того, щоб він почувався комфортно і не зашкодити здоров’ю тварини, достатньо 150 кілограмів.

До речі, у зоопарку не пригадали випадку, щоб верблюд хоч раз, вибачайте на слові, обплював публіку. У природі ж під час шлюбних турнірів, які в двогорбих проходять у січні-лютому, самці таки використовують і цей прийом, але як доповнення до укусів, ударів ногами та спроб повалити суперника. Та нашому київському Нуріку ці прийоми ні до чого, адже він єдиний кавалер, і скоріше дами могли б сваритися за його прихильність. Але у верблюдів, на відміну від людей, турнірів між представницями слабкої статі не заведено.