Такий «незручний» курдський брат
Дуже показовими є теми розмов національно свідомої української молоді другої половини 60-х років минулого століття. Тут відразу треба уточнити, що тодішня «національна свідомість» старшокласників і студентів істотно відрізнялася від нинішньої. Й сама так звана відлига в СРСР була куцою, неймовірно дозованою щодо всього національного, а українського – поготів. Про що ж, усе-таки, тоді говорили? Про вірш Павла Тичини «На Аскольдовій могилі», про погляди Михайла Грушевського на генезу «трьох братніх народів» (уперше, нехай на примітивному рівні, ставилася під сумнів концепція «триспальної колиски»), про твори Миколи Холодного, що ходили по руках, про стихійні зібрання біля пам’ятника Т.Г.Шевченку в Києві, розгони їх активних учасників і арешти найактивніших, про переслідування Івана Дзюби…
Всього, власне, не пригадаєш. Але найбільше в ті часи говорили про Василя Симоненка. Принаймні у моєму середовищі. Запам’ятався чийсь вислів: «Симоненка вмерли». Йшлося про його передчасну кончину у 1962 році. Мало хто мав сумнів щодо насильницького її характеру, попри офіційну версію про онкологічне захворювання. Важко тоді було дістати томик поезій Василя Симоненка. Вірш «Україні» («Задивляюсь у твої зіниці…»), хоч як дивно, потрапив мені до рук у школі, до речі, з російською мовою навчання. Звичайно, в рукописному варіанті. Навряд чи й у часи «відлиги» можна було сподіватися на публікацію таких Симоненкових рядків: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою, Мамо, говорю».
До ознайомлення із цим віршем я сушив голову над тим, за що ж Василя Симоненка так переслідував хрущовський режим, не такий уже й лютий, як нині з’ясовується? І наївно вирішив, що ось за це зіставлення братньої Росії з прогнилою країною дядечка Сема Симоненка й ганили. Звісно, я в жодному разі не засуджував поета – навпаки, смакував ці слова, віддавав належне їх сміливості, дерзновенності. Але й робив висновок про адекватність ставлення радянського режиму до їх автора.
Яким же, повторюю, наївним я був! Що ці рядки (до речі, надзвичайно актуальні і в наш помаранчевий час) порівняно з тими, які дійшли до масового читача в Україні якщо не після 1991 року, то незадовго до нього? Вже за один лише вірш «Курдському братові» – невеликий, простий за формою – Симоненко, за логікою «збирачів земель» усіх мастей усіх часів, мав би бути сто разів «ісхльостан і распят». Не беру на себе роль пророка, але цей вірш ще не скоро перестане бути вибухонебезпечним або принаймні «незручним».
Не заколисуй ненависті силу.
Тоді привітність візьмеш за девіз,
Як упаде в роззявлену могилу
Останній на планеті шовініст.
Імперії – великі й не дуже – ще існують на Землі. Недавно дивився по телебаченню сюжет про Каталонію. Гарна передача, цікаво було дізнатися про каталонські звичаї, страви, вірування… Але як же фальшиво прозвучала сентенція ведучого – талановитого професіонала, але типового росіянина з відповідним менталітетом – про «гармонійне» співіснування каталонців у «дружній сім’ї» народів Іспанії. Недержавних народів і цілих націй ще тьма-тьмуща – баски й галісійці у тій же Іспанії, курди в Туреччині, тибетці й уйгури в Китаї, не кажучи вже про «дружну сім’ю» народів Російської Федерації. І нізащо не повірю, що не мріють ці народи про свободу і незалежність. Чи готова Україна простягнути руку солідарності цим братам?
Вірш Василя Симоненка, 70-річчя від дня народження якого відзначали на початку січня, ще довго залишиться чи не єдиним гімном своєрідного інтернаціоналу цих народів. Він зігріватиме душу чеченцю, баску чи й тому ж таки курдові.