Іскри, що не згасли
Є велетні, світочі з іскрою Божою, які хоч і йдуть від нас, зорею ясною в небі стають, але в пам’яті людській живуть вічно. Таким став для українців Улас Олексійович Самчук – прозаїк, який повернувся до нас із забуття. Народився він 20 лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) у родині заможних хазяїв. Навчався в Бреславському (нині Вроцлавському) університеті. Пізніше переїхав до Чехословаччини, де навчався в Українському вільному університеті в Празі. Прага привела Самчука у велику літературу, Прага привела його й у велику політику.
Ім’я письменника Уласа Самчука ще прижиттєво було відоме в країнах Європи та Америки і, як зазначала дослідниця його творчості Марія Білоус-Гарасевич, «...не лишалось сумніву, що його талант належить до тих, яких лише кілька видає з себе народ на століття і які творять велику літературу».
Таким, як Самчук, кому доля накреслила стати «одним з найбільших українських письменників XX століття», з раннього дитинства закрито було дорогу в широкий світ, до високої освіти і вершинних здобутків європейської цивілізації. І треба було або змиритися з приреченістю долі, або ж кинути їй виклик, порвати з рідним середовищем і йти до того широкого світу, шукаючи в ньому себе. Улас Самчук вибрав друге. І саме цей вибір дав йому шанс стати європейським письменником.
У споминах він мотивує свій життєвий вибір так: «Головне, те головне, моє нестерпне, безупинне, невідступне бажання писати. Бути письменником... Десь із сімнадцятим роком мого життя посіла мене ця пропасниця, з якою я просто не міг дати ради. Я писав днями й ночами, я занедбав навчання, за мене почали хвилюватися батьки: «От буде босяк – ледащо, не здібне навіть до хазяйства»... Жадоба світу, знання, слави у селі, «на краю світу» під глухою, мертвою, зачумленою поліційним терором границею... Що за дика примха! Мене рвало на куски бажання вирватися звідсіль, отрясти порох взуття і відійти на другий «край світу».
Саме бурхливе політичне життя, у якому завжди опинявся Улас Самчук, і формувало його як «літописця в художній формі». Плани Уласа Самчука та його однодумців формувалися навколо національної ідеї України, далеко від України, в Чехословаччині. «Я не тому письменник українського народу, що вмію писати. Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом», – так говорив Улас Самчук, чию творчість протягом десятків років замовчували на Батьківщині. За часів СРСР про нього згадували переважно як про ворога, фашистського посібника. За кордоном же нашого співвітчизника називали митцем світової слави. Його кандидатуру навіть висували на здобуття Нобелівської премії. Прожив волинець за межами України шістдесят літ, із них останні сорок – у Канаді. В Україні ж дещо дізналися про письменника лише в 1991-му, коли вийшли друком знамениті трилогія «Волинь» та роман «Марія», де вперше відтворено трагедію українців 1933-го. Згодом дістали ми нагоду частково ознайомитися з його літературною спадщиною, що складається з двадцяти двох романів і повістей, численних публікацій у пресі.
Як би він радів, бачачи на майдані Незалежності переважно молодь, яка таки довела, що ми не чернь, ми народ, що «нас багато і нас не подолати». Всі мої однокласники шкодують, що нам лише по шістнадцять років, живемо ми в маленькому провінційному містечку і не можемо активно підтримати Помаранчеву революцію, очевидцями якої стали.
Вірю, метеоритні спалахи душі Уласа Самчука запалили мільйони душ співвітчизників, про яких, як про великий народ, увесь світ дізнався у двадцять першому столітті!