Митець про себе і про всіх
В автобіографії найвідомішого італійського кінорежисера сказано, що він народився багато разів у Італії. Уперше 20 січня 1920 року в маленькому містечку Ріміні на березі Адріатичного моря. Наступного разу у флорентійському «Щотижневику». Трохи пізніше в римському магазині. А потім ще і ще як режисер. А ще, писав Фелліні про Фелліні, що в молодості він служив шрифтовиком й участі в Другій світовій війні не брав завдяки щасливому випадку. Зате бачив усе і міг писати свої сатиричні малюнки, сваритися з дуче і союзними військами і «збирати у валізу... самого себе».
На думку Фелліні, «валізка» – його сценарії і всілякі нотатки та купа дрібного мотлоху – були куди важливішими, ніж будь-який кіносценарій: «Справжня основа моєї роботи – чернетки, валіза, наповнена фотографіями, газетними вирізками і зразками матерії – пам’яткою про вигаданий сюжет, а головне – начерки діалогів, реплік, сценок, реприз. Загалом, строката мішанина. Мені б хотілося опублікувати повний сценарій якого-небудь фільму, але дух руйнування, що є у мені, не давав нічому зберегтися і щоразу змушував увесь цей скарб викидати. Шкодую, але всі ці різні «речові докази» зібрати разом неможливо. Хоча, коли дивишся фільм, вони проступають на екрані, нехай не повністю, а як упізнавані прикмети образів…»
Таким «Блокнотом» – пам’яттю Фелліні – мала стати, судячи з його останніх заготовок, ще одна картина – «Подорож Дж.Масторни»... Не встиг, не вдалося, не вийшло. І кіногерой, той, якого вже ніколи не буде, пішов собі в туман і вже нікому не зізнався про те, що він, звичайний і навіть безнадійний віолончеліст, був не випадковим адресатом з телефонного довідника, а справжнім синьйором Фредеріко: «Ніхто не знає, хто такий синьйор Масторна. Його прізвище значиться в телефонній книзі Мілана. Я гортав її навмисно навмання і знайшов прізвище для героя задуманого мною фільму... Його назвав я просто «Подорож»...
Можливо, подорож Фелліні до Фелліні. Так і в інших фільмах. «Білий шейх», «Дорога», «Мамії», «Дольче Віта», «Вісім з половиною» – вони за змістом, і по суті своєрідний путівник від маленького курортного містечка Ріміні до Вічного Міста, що розкинулося на семи великих пагорбах і в яке заблукав синьйор Фелліні. Вони, як біографія Фелліні. Настільки заплутані, що розбиратися в них немає ні сенсу, ні часу. І сам Фелліні зізнавався в тім, що картини він знімав на основі своїх дитячих і юнацьких спогадів і про себе. У них, як і в далекому босоногому дитинстві, він не любив релігійної школи і через це тікав з родини і блукав разом з бродячими цирковими акторами. Він ненавидів математику і точність – отже, дозволяв собі фантазувати та махлювати. Він нехтував жорсткими порядками – отже, випробував на собі, а потім створив образ сентиментального поліцейського. Він презирливо ставився до зарозумілих і чиновних осіб і через це став художником-карикатуристом...
Звичайно, таке одкровення Фелліні кінокритики сприйняли вороже. Його перші фільми залишилися майже незатребуваними. Ринок вимагав касових зборів. І саме тому в «Дорогу», третій самостійний фільм Фредеріко Фелліні, вийшла худорлява недоумкувата сирітка (у виконанні Джульєтти Мазіні, майбутньої дружини кінорежисера) і жорстокий червонощокий здоровань... Ну що тут скажеш? У жорстокому тугодумі кінокритики й чинуші від мистецтва побачили самих себе. На Фредеріко посипалися звинувачення. Його лаяли за насильство, за дурість і за зраду концепції неореалізму. А Фредеріко відповів їм новою картиною про простувату і добросерду повію. «Ночі Кабірії» стали справжнім світовим відкриттям і принесли йому першого Оскара. За порочне «Солодке життя» (картина більш відома під своєю італійською назвою «Дольче віта») – про деградацію суспільства, його блазнійство-крутійство і небажання відмовитися від показного блиску і вседозволеності куртизанок, кінорежисеру вручили Ґран-прі на Канському фестивалі. Не менш значущими нагородами було відзначено кінокартини «Вісім з половиною» (найкращий особистий фільм Фелліні) і «Амаркорд» (фільм про звичайний італійський фашизм очима дитини)...
31 жовтня 1993-го, рівно через три роки після виходу свого останнього фільму, Фредеріко почув свій «Голос місяця» і помер від інфаркту. Його «Блокнот» так і залишився непрочитаним, а стара «валізка» невідкритою...