Олекcандр Муратов: «Усе почалося з Одеси»
Нині у Києві живе режисер, який колись посприяв Володимиру Висоцькому зіграти його першу роль у кіно. То було чи то 1964-го, чи то 1965-го. В Одесі. Фільм називався «Короткі зустрічі». Знімала його Кіра Муратова. А от Олександрові Муратову, який згодом став одним із найвідоміших українських кінорежисерів, тоді, з огляду на певні обставини, довелося навіть за камерою постояти. Вони з Висоцьким якийсь час удвох мешкали в одній кімнатці гуртожитку неподалік моря. Тим-то нині, незадовго до вчорашніх роковин великого барда, спілкування з паном Олександром – справжній подарунок для любителів творчості Володимира Висоцького.
– Отож, пане Олександре, була Одеса, і була рання осінь, і були шістдесяті…
– На час, коли Кіра знімала фільм «Короткі зустрічі», ми з нею вже були розлучені. Проте підтримували дружні стосунки і часто допомагали одне одному – я навіть їздив для цього в Одесу. От і з цим фільмом таке відбулося: раптом, на самісінькому початку зйомок, сталася неприємність – актриса Антоніна Дмитрієва, затверджена на головну роль, не з’явилася на майданчику. Без попередження кудись зникла. І таке буває. Шукати виконавців в останню хвилину непросто. Я й порадив Кірі, щоб вона сама зіграла цю роль. Вона не хотіла, але погодилася, якщо під час зйомок дивитимусь збоку на її гру. Кіра чудова акторка: у ВДІКУ в уривку мольєрівського «Дон Жуана» грала одну з рибалок, на пару з Люсею Гурченко. Аж тут нова неприємність: виконавець головної ролі – геолога, Слава Любшин, між іншим наш приятель, пішов зніматися в іншому, значно вигіднішому для нього фільмі – «Щит і меч». Другий режисер Слава Боголюбов якось випадково показав мені проби. І там серед інших був нікому тоді не відомий, у всякому разі мені, Володя Висоцький. Кіра його кандидатуру відхилила, бо надто сподівалася на Любшина. Проби були тільки для формальності. Я й кажу Кірі: «Візьми!» А вона: «Не хочу брати цього хлопця. Його обличчя грубе, як цеглина». «Кіро, – відказую їй, – а яке обличчя в справжніх геологів? Любшин – це кіногеолог. Справжні ж геологи якраз і мають такий вигляд: кремезні, мордасті». Я те сказав, бо насправді хотів її заспокоїти. Не втрачати ж фільм, який так тяжко пробивали, через таке. «Але, – додав я, – він гарно співає, і це згодиться. Та й актор, мабуть, здібний, коли Любимов узяв його до себе».
– Що співав Висоцький у своєму першому фільмі?
– Дві чи три пісні. Тільки не знаю, чи він їх спеціально для фільму написав, чи раніше.
Где-то в Муромских лесах
Всяка нечисть бродит хмуро
И в прохожих сеет страх…
Страшно, аж жуть…
Кіра на зйомці писала в павільйоні прямий звук – це тільки з її наполегливістю можна було зробити. Тобто не озвучувала, а відразу. І, скажу відверто, більшість епізодів під час зйомок я не бачив: вони знімали десь в Окнінці. Я навіть не бачив того. Переважно знімалися Ніна Русланова і Висоцький. Тому в мені потреби там не було. А ось під час павільйонних зйомок Кіра хотіла, щоб я був присутній. Утім, вона така прискіплива, що коли потім переглядала відзняте, нарікала, чому я їй не вказав на якісь з її точки зору недоліки. Але тут сталася ще одна неприємність – запив оператор. І зйомки зупинилися. Що робити? Поки вона знайде оператора… довелося мені стати до камери на два чи три епізоди. Загалом хвилин із двадцять вийшло. Крім того, коли вони раніш знімали, було сонячно, а тут пішли похмурі дні. І тоді я вигадав прийом, який пізніше знадобився й іншим. Знімав довгофокусною оптикою, щоб фон був розмитим, а попереду притіняв чи тентом, чи дахом – аби передній план був притлумлений, а на задньому – нібито сонце. Провів решту зйомок другий оператор, Геннадій Карюк, якому Кіра спочатку не довіряла, бо молодим ще був. Він і потім з нею працював. А нещодавно новий прекрасний фільм зняв – «Настроювач».
– Як із Висоцьким працювалося на знімальному майданчику?
– Він дуже хотів зніматися, бо ще не знімався тоді. Кіноначальство забороняло його брати. Що робив Висоцький на зйомках? Поки не треба було грати, сидів собі збоку. Або грав на гітарі тихенько, або купався в морі, поки ще було тепло. Мені довелося з ним жити в одному номері. Воло дя був молодшим за мене – двадцять п’ять йому минуло. Мешкали ми в «Куряжі» – двоповерховому готельчику на території кіностудії. Назва того гуртожитку – народна. Чому так? – не знаю. Жили нормально, звичайно. Тільки ще краще було б, якби він не бренькав ночами на гітарі й не заважав спати. Пісні писав ночами. До речі, кажуть тепер, що він таким уже пияком був… А я от жодного разу чомусь не бачив, аби хитався, аби було видно, що він напідпитку. Хоча він, вважаю, міг добре випити, звичайно.
– Наскільки він був популярним серед жінок? Кажуть, таки дуже…
– Не можу сказати, що настільки, як пліткують. Тоді ще точно ні. Володя був максималістом. Якщо кохати – то Марину Владі! На зйомках «Коротких зустрічей» в нього не було жодної жінки, як я пригадую. Та й такої вже надзвичайної популярності тоді серед жінок Висоцький не мав, – я не помітив.
– Може пам’ятаєте, яку пісню він при вас написав?
– Одного разу він мені свіжу наспівав. Це була якась дивна пісня, на нього не схожа.
Я страдал, словно мальчик,
И читал я романчик
С неприличным названьем…
Писав він не окремо вірші й музику, а все разом. Слова ніби лягали на мелодію. Щоправда, пізніше навчився по-різному. У «Куряжі» тоді імпровізовані концерти відбувалися – прості, компанійські. Приїжджали Окуджава, Тодоровський, Урбанський. Сиділи, курили, розмовляли, випивали, співали.
– Чи вже тоді ви помітили в цьому молодому чоловікові щось особливе?
– Можу так відповісти: є така річ, суто російська, як життєтворчість. Чи він був таким уже співаком? Та ні. Знаємо багато значно кращих виконавців. Чи він був таким уже актором? Теж ні. Поетом?.. У нього така аура була, ніби в православних мудреців. Як-от Сергій Радонєзький, приміром: уже давно ніхто не пам’ятає, що він такого зробив, але знають, що такий був. Пізніше з Висоцьким ми зустрічалися на різних вечірках, і, коли він заходив, усі вставали, усі стрічали його. А в побуті, у тому таки готельчику в Одесі, Володя не здався мені якимсь екзотичним, винятковим. Добрий актор, добре схоплює. Іноді так буває з акторами: грає природно, добре, а що зіграв – і не пригадаєш. А цей був і природним, і яскравим.
– Ви з Висоцьким працювали й пізніше?
– Наприкінці сімдесятих домовилися про роботу в моїх «Гонках по вертикалі». Він дуже хотів зіграти злодія Батона. Але не дозволили нам «зверху». Перед тим Висоцький зіграв у Говорухіна в «Місці зустрічі…», як вони казали, позитивного. Та хіба ж то Жеглов – позитивний герой?! У романі Вайнерів він зовсім не зразок для наслідування. Це вже його партнер – інша річ. Просто Висоцький переграв Конкіна і діалоги у нього були кращими. Тому й став улюбленцем публіки. Вийшов герой мимоволі не позитивним, але дуже привабливим. Він яскравий, на нього дивилися, а Конкін – ніби мультперсонаж. І «зверху», керівництво Держтелерадіо, вважали, що герой позитивний. Це як той випадок – зіграв актор Леніна, а після того вже й нічого іншого йому не можна. Тому Батона в моєму фільмі не дозволяли грати. Валентин Гафт зіграв. Отой роман Вайнерів, за мотивами якого я зняв «Гонки по вертикалі», Володя Висоцький мені й запропонував. Якось у Москві, куди я час від часу наїжджав по роботі, Висоцький розповів про нього й сам запропонував себе на роль Батона. Без нього я ніколи й не читав би того роману. Книжку знайшов у бібліотеці. Фільм відбувся, став найпопулярнішим у ті роки. Але вже без Висоцького. Забороняли не різко, не відразу – відтягували, товкли воду в ступі, пояснювали про всякі там міліцейські ідеали. Три роки зволікали. Дотягли до того, що Висоцький помер.
– Ви часто контактували в Москві з Висоцьким?
– Ми не були друзями – так, зустрічалися іноді, спілкувалися. Усі мої замовлення, чи то «Стару фортецю», чи ще там що, затверджували в Москві, тому мусив їздити. На різних акторських тусовках із багатьма доводилося мати справу. Навіть не приятелювали ми, просто якось іноді доля зводила. Крім того, ще до Висоцького я трохи був знайомий із Мариною Владі. У мене друг був художник Коля Двигубський, який працював у «Дворянському гнізді» Кончаловського. Він із Франції приїхав, і вона – його якась родичка. Її чоловік був пілотом. Приїхали на фестиваль. Тоді Коля мене з нею й познайомив. Я хоч і маленьким, але дуже міцненьким був, боротьбою займався, – носив її на руках в готелі «Москва» на п’яну голову по всьому ресторану. Вона веселою була, сміялася. То було задовго до мого знайомства з Висоцьким, до його першого фільму «Короткі зустрічі», який знімався в Одесі. Потім я їх разом бачив. Вони прийшли в гості до нашої спільної знайомої, до якої я теж завітав. Ця моя знайома намагалася підборою поцілити в обличчя Марині – приревнувала її до свого коханця. А Висоцький десь там в іншій кімнатці був і не бачив того всього. Отакі «дєла московськіє». Випадок з життя...