Новітній рабовласник
Аби в селі вижити, треба добре працювати. До нероб земля невдячна й непривітна. Майже з пелюшок про це добре відав Валерій М. А от усвідомити таку істину не квапився: «зелений змій» не радив. Та й чи варто надриватися, коли дружина-красуня Галина заради нього ладна зробити все самотужки. Он і синок Ярема підростає. Скоро йти до школи. А чого, до речі, там навчають? Звідти потім виходять безробітні. Нічого даремно гріти стільця. Треба малого залучати до бізнесу. Нехай учиться гроші робити – усе ж батькові допомога…
Ось так міркуючи, Валерій із сім’єю подався до Києва. Влаштувалися на квартиру. Кожен прикипів до своєї справи. Галина одразу ж прилаштувалася прибиральницею в одному зі столичних кафе. Глава сім’ї з пошуком роботи не квапився. Мовляв, улаштую сина до першого класу, побачу, як хлоп’я звикатиме до столичного ритму, а вже потім і про роботу потурбуюся.
Довірлива дружина подумки раділа: «Далеко не кожен сучасний чоловік і батько так опікується своїм сином. Здебільшого хлопчаків як, власне, і дівчаток виховують матері. А от чоловіки більше в чарку зазирають».
Од останньої думки жінка немов жахнулася. Проте одразу ж себе заспокоїла. Її чоловік теж не безгрішний: полюбляє ласувати оковитою. Але майже завжди поводить себе чемно. Малому Яремі розповідав страшні історії, що трапляються з тими, хто постійно вживає алкогольні напої. Валерія, схоже, така проблема не стосувалася. Більше того, синові в голову він щодня втовкмачував: на роботу треба виходити з тверезою головою…
До першого класу Валерій Ярему не повів ані першого, ані наступного дня. Школою для хлопця стала вулиця. На ній з «легкої руки» батька вчився професії жебрака.
Наставляючи сина на «праведний шлях», Валерій з особливим цинізмом розповідав про надзвичайне задоволення від чесно заробленої копійки. «Додому маєш принести не менше п’яти гривень – така твоя норма», – щодня вслід чув юний жебрак.
…Учора Яремі не поталанило. Невдалим виявився вояж по холодних вулицях. Даремно з простягнутою рукою підпирав і паркан Сінного ринку. Щоправда, іноді добрий дядечко або ласкава тітонька клали в його холодну долоньку монетку. Рахувати малий не вмів. Але кишеня в обдертій куртці сигналізувала: можливо й вистачить батькові грошей. Можливо, дещицю із заробленого залишить і йому. Тож додому прибіг радісний і збуджений.
Гроші висипав на стіл. Валерій кілька разів перерахував дріб’язок і… щосили вдарив сина. Дитина відлетіла в куток. Насуплений батько підійшов до вкрай переляканої дитини й кілька разів стусонув ногами. «Це тобі за невиконання робочого плану, – прошипів Валерій. – Зайвий раз нагадую, твоя денна норма – п’ять гривень. Ти ж приніс усього чотири гривні 95 копійок. А мені тепер не вистачає розрахуватися із серйозними людьми. За цей чудодійний напій», – постукавши по півлітровій баночці, зауважив «наставник» юного «бізнесмена».
З кожним днем Яремі дедалі важче було виконувати татусеві забаганки. Проте глава сім’ї ні на що не зважав. Його організм вимагав усе більше й більше «вогняної» води. За задоволення, безсумнівно, треба платити. Тепер хлопчина мав щодня повертатися додому з десятьма гривнями в кишені. Хоч як Ярема старався жебракувати (уже й пляшки збирав), а так званий план не завжди виконував. Тоді в хід ішли тяжкі батьківські кулаки. Мати намагалася захистити сина. Але діставалося і їй, бідолашній. Не раз на обличчі, по всьому тілу розпливалися синці.
Написати б жінці заяву до правоохоронних органів… Не наважилась. Усе, думала, минеться. Не миналося. Дедалі страшнішим у гніві ставав глава сім’ї.
Одного листопадового вечора міліцейський патруль запримітив десятирічного хлопчину, який вештався поблизу Будинку торгівлі. Одяг на ньому був завеликий. Хоча назвати так лахміття, що теліпалося на маленькому жебракові, ні в кого язик не повертався. На обличчі хлопця красувалися синці. На губах запеклася кров. У кишені малого міліціонери знайшли одну гривню п’ятдесят одну копійку. Як з’ясувалося згодом, з такою сумою Ярема не наважувався з’являтися на поріг домівки. Бо ж знав, що буде непереливки…
Десятирічний хлопчик не знав, що таке шкільна парта, зате дещо відав про лаву підсудних. На ній тепер сидів його батько – повелитель, кат, пан, учитель, рабовласник…
Ярема знайшов у собі сили свідчити проти нього. Він розповів, що жодного дня не був у школі. Батько ж примушував жебракувати.
І все ж головним свідком у суді була Галина, дружина новітнього рабовласника. Вона розповіла, не приховуючи, все те, про що ми вже знаємо.
Професію жебрака Валерій сину визначив заздалегідь.
На суді горе-батько зовсім не крився. Відчувши неминучу кару, повністю визнав власну вину й розкаявся у скоєному злочині. Хоча в ту мить дорослий чоловік навряд чи переймався долею сина. І каяття, що лунало з його вуст, було надто запізніле. І хто, скажіть, повірить у його щирість, якщо впродовж років він нівечив долю власного сина й знущався над ним. Він, безперечно, мріяв про волю. Вердикт же Шевченківського районного суду був таким: виправлення та перевиховання новітнього рабовласника можливе лише в ізоляції його від суспільства. Терміном на два роки.
Вирок, можливо, і справедливий. Проте що ті двадцять чотири місяці порівняно з моральними, психічними, фізичними травмами, що їх батько заподіяв дитині? Та й чи гідний такий називатися батьком?