Помста «зеленого змія»
П’ятирічну Ніну до лікарні доправили ледь живу. Супроводжувала дівчинку старенька бабуся, яка розтлумачити, що сталося з онукою, лікарям не змогла. Єдине, що вдалося дізнатися медикам, так це про те, як Ніночка того вечора спіткнулася на вулиці, коли йшла з крамниці й розбила пляшку горілки, за якою ходила на вимогу вітчима. Коли він почав «виховувати» дівчинку вдома, то бабусі наказав піти ненадовго до сусідів.
Ця особа жіночої статі, якій можна дати й тридцять і водночас п’ятдесят років, кажуть, ще недавно, років зо три тому, була загалом нормальною жінкою. Мала Антоніна роботу. Були доглянуті діти. За сільськими мірками, середня сім’я. Щоправда, чоловік, коли перебирав лишку, полюбляв «виховувати» дружину. Інколи, після таких «задушевних розмов», вона тижнями не виходила на вулицю, а на запитання цікавих сусідок відповідала коротко і неприязно – хворіла. Таку позицію Антоніни сусідки не схвалювали, (у селі завжди не втрачають можливості побазікати), тому й прізвисько дали їй відповідне: Пам’ятник.
Сім’я розпалася, коли молодшій Ніночці виповнився лише рік. Поїхав разом з іншими бідолахами глава сімейства до Росії на заробітки і згинув без сліду. Спершу Антоніна ходила до ворожок, побивалася щиро. Навіть до міліції хотіла звернутися. Та знаючі люди все їй вчасно розтлумачили: живий і здоровий, мовляв, твій Славко, просив не турбуватися задарма, бо вирішив він створити нову сім’ю. А як облаштується, то матиме змогу про себе сповістити, й дітям грошима допомагатиме.
Почорніла з того часу Антоніна й, недовго думаючи, розраду собі знайшла – Віктора, чолов’ягу видного, але сп’яну на розправу швидкого. Вирішила молодиця передусім від зеленого змія Вітька відлучити. І знову хтось дав пораду – хочеш, аби вживав менше, відбирай половину. Вона так і вчинила. Але, мабуть, щось таки не розрахувала, і вже за півроку Антоніна сама опинилася в лещатах «зеленого змія». Ще донедавна чепурна хатинка перетворилася на справжнісінький притон, діточки вже не мали вигляду чистеньких і доглянутих, а бабуся все частіше ночувала в сусідів. Вона казала, що їй просто не хочеться заважати молодим улаштовувати своє майбутнє. Хтось їй вірив, хтось – ні, більшості ж було просто шкода стареньку. Вона й нині намагається захищати Антоніну й Віктора і, якщо не виправдати, то принаймні знайти пояснення тому, що сталося. «Вони ж не в собі, лікувати їх треба», – каже, утім, не дуже впевнено. Антоніна сидить напроти, в’яло киває у відповідь і неохоче укотре повторює історію того трагічного вечора.
– Він сказав, аби Ніна пішла до магазину й взяла пляшку. Я тоді почувалася зле, але обід приготувала й відпочивати пішла. Ніна – дівчинка слухняна, кинула іграшки й побігла до крамниці. Не знаю, як так у неї вийшло, але ж, коли прийшла і почала виправдовуватися, я зрозуміла – щось сталося. Віктор узагалі завжди на дітей гримав. Бо ж своїх не мав, тому й дозволяв собі перегинати палицю. Іванко, мій старший, той якось одразу знайшов із ним спільну мову. А от Ніночка – вона батька дуже любить тому й не підкорялася моєму чоловікові. Могла й гостре слівце закинути. Утім, яка вже там розмова між ними відбувалася, не знаю, я ж відпочивала, – мати киває у бік старенької, – вона до сусідів пішла. Тому, коли Ніночка почала кричати, я теж кинулася до них, але Віктор відштовхнув мене, закрив у кімнаті, де я пробула майже до вечора. Там і заснула. Може, години за дві чи за скільки там, не знаю, мати мене розштовхала. Але ж я почувалася зле, тому одразу й не второпала, про що йдеться. Усе зрозуміла вранці, як він утік, а моя донька опинилася в лікарні. І не думала, що він такий звір.
Дівчинка, яка звикла виконувати будь-які забаганки чи матері, чи вітчима, можливо, спіткнулася на слизькій дорозі через те, що дуже поспішала. У неї було лише 15 хвилин, аби виконати доручення вітчима. Тільки Ніночка не впоралася. Упала й розбила ту злощасну пляшку, яку вдома цінували понад усе. Коли ж розповіла про це Віктору, він у подробиці не вдавався. Дістав ремінь і бив дівчинку доти, доки вона не знепритомніла. Поливаючи водою, аби прийшла до тями, приказував, що зробила усе вона навмисне, тому має відчути всю силу помсти й… померти. Бити дівчинку припинив тільки тоді, коли побачив, що вона не ворушиться.
– Я злякалася, коли побачила Ніну, але вмила її, наказала матері, аби вона швидко їхала до лікарні, а сама пішла до своєї кімнати – прихопило серце. Звичайно ж, в усьому винна лише я, і відповідатиму, якщо доведеться. Він же втік, навіть не попрощався, – бідкається жінка невизначеного віку. – Моя мама каже, що Ніночка окрім неї нікого не хоче бачити. Я розумію. Хай трішечки отямиться і я поїду до неї. Вона хороша дівчинка, хоча й мала зовсім, але все вже розуміє й матір простить.
Ніночка, яку двічі прооперували, мабуть, справді простить, бо любить свою сім’ю. І незабаром повернеться додому – тільки-но дозволять лікарі. Травми фізичні загоюються, а от біль душевний залишиться надовго і, хто знає, чи позбавиться коли-небудь вона його.