Володимир МІшалов: «У генах народу більше не буде страху»
Подій Помаранчевої революції ніколи не забудуть Україна і світ. Вони вже відійшли в історію, але продовжують нас бентежити. Своїми міркуваннями про те, що відбулося, ділиться відомий далеко за межами України лікар-хірург, але філософ за покликанням, лауреат Державної премії 2000 року, доктор медичних наук, професор, проректор Національного медичного університету з лікувальної роботи, завідувач кафедри госпітальної хірургії №2, керівник Київського міського центру хірургії Володимир МІшалов.
– У ті дні медики спершу добровільно допомагали демонстрантам, а потім організувалися в дуже кваліфіковану лікувальну систему на місці подій: кандидати медичних наук, лікарі й студенти чергували там цілодобово, – розповідає Володимир Григорович. – Тринадцять років незалежності пролетіли дуже швидко, але ніхто її не відчув, великі надії не справдилися, настало страшне розчарування. Люди зажадали краще майбутнє для себе і своїх дітей, не захотіли поневірятися у наймах далеко від України. Поспілкуйтеся з будь-яким іноземцем, і він скаже, що найбільшим досягненням своєї держави вважає особисті права і свободи, верховенство закону. У нас же панувало верховенство чиновників, закони корупції і залежності людини від усіх.
– Гадаєте, цього всього вдасться швидко позбутися?
– Найголовніше, що український народ став, нарешті, єдиною нацією. А ті, кому він нині довірив долю України, мають розуміти: якщо люди один раз зуміли вийти на вулицю й повалити владу, то так само зроблять і наступного разу, якщо відчують несправедливість. Народ уже нічого не боятиметься і не матиме у своїх генах того страху.
– Але ж ми стільки чекаємо від нової влади! Микита Хрущов обіцяв мені й моїм батькам комунізм у 1980-му, потім були перебудови, зміни генсеків…
– Проблеми влади, яку повалила Помаранчева революція, ще й у тому, що за 13 років незалежності не було ідеї побудови українського суспільства. До Жовтневої революції був Бог, «цар-батюшка», яким треба було поклонятися. За СРСР дитина ставала жовтеням, піонером, комсомольцем, комуністом. Ці доктрини можна й треба критикувати, але вони були! А з 1991-го не було жодної. Нині сам народ, не дочекавшись цього від влади, обрав собі за доктрину демократію і свободу. Цього достатньо. Хоча один мудрий філософ якось сказав: «Якби навіть не було Бога, його треба було б вигадати, щоб люди думали про майбутнє і знали, що самі вони і їхні нащадки будуть винагороджені за добрі вчинки й покарані за погані». Я певен, що сміливий крок у бік демократії дасть змогу розквітнути усім верствам населення: студенти краще навчатимуться, бо знатимуть, що дістануть гідну роботу, а не торгуватимуть на базарах; селяни дбайливо оброблятимуть землю, впевнені, що урожай не пропаде.
– Володимире Григоровичу, у пресі було чимало галасу з приводу того, що Центральна клінічна лікарня не бере на лікування киян, очікуючи жертв Помаранчевої революції…
– Нісенітниці! Кожна розумна влада – а столична саме така! – перед масовими акціями й святами (1 Травня, Великдень, поминальні дні, День Перемоги, День Незалежності чи візит Європейського банку реконструкції та розвитку) забезпечує готовність медичної служби невідкладно прийняти людей з можливими захворюваннями чи жертв нещасних випадків. Під час маніфестацій чи акцій непокори цілком можливі автокатастрофи й теракти. І тому природно, що під час Помаранчевої революції усі лікарні міста, найперше центральні, мали вільні місця. Екстрену допомогу надавали, а планові хворі трішки зачекали.
– Багато людей з Майдану потрапило до лікарні?
– До хірургічного відділення Центральної клінічної лікарні потрапило з півтора десятка людей з гострим апендицитом, ущемленням гриж, загостренням жіночих хвороб. Жодного травмованого, на щастя, не було. Якось до санпропускника завітало кілька юнаків і чоловіків. Вони сказали, що хворі. Їх обстежили – виміряли температуру, тиск, ретельно оглянули. Коли з’ясувалося, що гості здорові, вони зізналися: «Привезли нас из Донецка автобусом агитировать за Януковича, вслед прилетел пахан, дал по 5 гривен – и живи, как хочешь. Мы сутки поголодали, замерзли и решили пойти к вам погреться».
– Як Помаранчеву революцію сприйняла ваша родина?
– Дружина поділяє мої переконання. Її батько, Микола Амосов, на найвищих рівнях говорив про потребу національної доктрини розвитку України. Цього тоді ніхто не слухав. Доня-десятикласниця рвалася на Майдан, і я її повів. Зустрів там наукову, медичну, технічну еліту, студентів і зрадів, що прагнення змін заволоділи умами й помислами усіх верств населення. Донька повела мене до універмагу, вибрала найтеплішу ковдру і сама подарувала її тим, хто мешкав у наметах. Як викладач медуніверситету я спілкуюся з молоддю й тішуся, як вона змінюється. Якщо раніше першокурсники з регіонів обирали лекції російською, то останніми роками знають українську так досконало, що мені, українцеві з російським прізвищем, ніколи не вивчити. Сподіваюся, що нова влада подбає про інтелектуальний розвиток молодих. У царській Росії кожна інтелігентна людина знала кілька мов, і нікого це не дивувало.
Чим ми гірші?
Мені дуже не подобається, як люди перефарбовуються. Не здивуюся, якщо за найпомаранчевіших себе видаватимуть ті, хто й близько до Майдану не підходив. Знаю ректора одного університету, який з екранів телевізора агітував за Януковича, студентам на Майдані погрожував вигнанням з вовчими білетами, а тепер каже, що був за демократію. Особисто я поважаю будь-які переконання людини. Але тих, хто їх змінює, – зневажаю. Хочеться вірити, що пристосуванство не вплине на наміри нової влади зробити життя народу України заможним і гідним.