Будував і не боявся будинку, що падав
Учора виповнилося б 80 років Миколі Васильовичу Лаврухіну – людині, яка зробила неоціненний внесок у розбудову столиці. Майже 20 років він був першим заступником голови Київського міськвиконкому, де опікувався проблемами будівництва. Рік обіймав посаду голови міськвиконкому.
Ми зустрілися із соратниками Миколи Васильовича, які поділилися своїми спогадами.
Місто знав досконально
– Коли 1990 року я прийшов на роботу до Київради, Микола Васильович був головою Київського міськвиконкому, – згадує директор ДКП «Плесо» Микола Щепець. – Оскільки я був членом президії Київради, ми познайомилися. Потім, коли він став заввідділом будівництва і надзвичайних ситуацій, ми з ним разом були заступниками голови надзвичайної комісії Києва. Не знаю жодного керівника, який не виконав би навіть його прохання, коли Лаврухін був тільки начальником відділу. Це пов’язано із надзвичайно високим його авторитетом як керівника міста і людини, яка знала місто досконально.
Коли була найбільша аварія на насосній станції із 5 по 14 вересня 1993 року, Микола Васильович забезпечував технічну частину її ліквідації, а я – екологічну. Ситуація засвідчила, хто вміє ухвалювати рішення, а хто – не хоче. Лаврухін був тим, хто брав на себе відповідальність. Як на мене, це надзвичайно важливі риси керівника.
Метро на Троєщину
– Усе своє життя Лаврухін присвятив розвитку комунального господарства міста, – розповів начальник Головного управління з питань надзвичайних ситуацій Віталій Пшеничний. – Безпосередньо під його керівництвом було побудовано житловий масив Троєщина. Він був ініціатором і започаткував спорудження Подільсько-Воскресенського мостового переходу і лінії метрополітену на Троєщину. Під його безпосереднім керівництвом і за його участю було розплановано трасу лінії метрополітену, яка проляже від залізничного вокзалу через Поділ, Труханів острів і далі через масив Райдужний по проспекту Маяковського і закінчиться на вулиці Марини Цвєтаєвої. Сьогодні плани Миколи Васильовича успішно втілюються в життя. За ініціативи Олександра Омельченка винайдено кошти, інвесторів і ведеться інтенсивне будівництво цього мостового переходу.
Ковдри зі складу універмагу
– Багато років знав Миколу Васильовича Лаврухіна, і мені завжди імпонував стиль його роботи, – почав свою розповідь перший заступник голови КМДА Іван Фоменко. – Він знав усе міське господарство, навіть, де яку трубу прокладено. Загалом, він був суворою людиною. Але, якщо брався вирішувати те чи те питання, завжди доводив його до логічного кінця. Мав феноменальну пам’ять. Так скажу: мерам із Миколою Васильовичем, як першим заступником голови міськвиконкому, працювалося легко. Він чудово знав місто. Сам був чудовою людиною. Його начебто побоювалися. Але кожен керівник комунального підприємства чи управління намагався потрапити «під крило» Лаврухіна, щоб саме він координував їхню роботу.
Я знаю його відтоді, коли ще працював у тресті «Київміськбуд-6». Тоді зводили так звані особливо важливі об’єкти. Майже 15 років працював із ним, коли Лаврухін очолював будівельний комплекс міста, а потім координував роботу житлово-комунального господарства. Ми з ним побували на десятках об’єктів, які були в аварійному стані. Пам’ятаю, коли на масиві Виноградар вночі почав «тріщати» будинок і о першій годині зібралася комісія з надзвичайних ситуацій, то у будинок увійшли тільки Лаврухін і я. Іншим він не дозволив, бо всі чули, як тріщать панелі будинку. На ранок усіх мешканців відселили. Потім тривалий час проводили реконструкцію будинку, вселили людей, але, на жаль, будинок знову почав «тріщати». Неправильно було закладено фундамент…
Коли в районі ДВРЗ вийшла з ладу теплотраса, було створено штаб, який ми разом із Лаврухіним очолили. Впродовж трьох діб Микола Васильович ні на хвилину не залишив об’єкт. Навіть відморозив собі вуха, бо на аварію виїхав у черевиках і кашкеті, а на вулиці було мінус 24! Заходів треба було вживати термінових, оскільки сотні будинків залишилися без опалення. Він взяв на себе відповідальність за те, що серед ночі відкрили склади універмагу «Україна», звідки ми вивезли ковдри і опалювальні прилади, щоб розвезти їх по квартирах.
Разом із тодішнім начальником «Київгідрошляхмосту» Іваном Мартиновичем, начальником «Київжитлоспецексплуатації» Юрієм Корнейченком і начальником Головного управління з питань надзвичайних ситуацій Віталієм Пшеничним ми вирішили провідати Лаврухіна у Кончі-Заспі, де той відпочивав і одночасно лікувався. Це було буквально за два дні до смерті Миколи Васильовича. Він дуже зрадів, що до нього приїхали (тоді він уже перебував на пенсії). Господар пригощав помідорами, які сам вирощував. Незважаючи на зайнятість, пан Микола встигав копати город, садити, поливати – вирощувати овочі.
Микола Васильович багато зробив для Києва. Згідно з чинним законодавством іменами людей, які зробили значний внесок у культуру, науку тощо, найменовують вулиці через 10 років після смерті. Ім’я ж Лаврухіна вирішили надати вулиці на Троєщині одразу. А на Байковому кладовищі встановили пам’ятник, один з небагатьох, де людина справді схожа на себе.
Другий батько
– Микола Васильович писав рецензію на мій студентський дипломний проект, – згадує президент «Київміськбуду» Володимир Поляченко. – Я гадав, що він лише підпише роботу, а мені потрібно прийти і захиститися. Але все сталося не так. До того я не знав Лаврухіна. Приїхав до нього додому, на проспект Гагаріна, у маленьку двокімнатну квартиру. Він зробив багато зауважень, і захищатися довелося останнім. Але завдяки цьому проекту я отримав багато пропозицій щодо роботи. Лаврухін же (тоді він керував трестом «Буддеталь») порадив піти на завод майстром. І я пішов на завод залізобетонних конструкцій №2. Він не вагався, коли призначав мене директором заводу ЗБІ №4 у Жулянах. Для мене у 28 років це було неабиякою честю.
Микола Васильович розпочинав будівництво Троєщини разом з Олександром Омельченком, який тоді був головним інженером, – першим заступником начальника тресту «Київміськбуд». Це зараз один-два будинки зводять, а тоді розбудовувати треба було цілий масив, всі інженерні мережі, дороги. Там були лише болота. За Троєщину можна було поставити пам’ятник Лаврухіну, Омельченку і «Київміськбуду».
Він був для мене другим батьком. Це мій учитель. І може, те, що в мені є вартого, – то наполовину гени батька, а наполовину – наставництво Миколи Васильовича.