«Вогнем негасимим моєї свічі…»

«Православний храм, – вважає настоятель церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці при Національному університеті «Києво-Могилянська академія» ієромонах Богдан (Пєтухов), – в Україні завжди був не тільки місцем для богослужінь, а й осередком культури, мистецтва.

Ця традиція була зумовлена ходом історії, таким несприятливим і навіть невблаганним до нашої землі. Ті роки, коли Україна була вільною і намагалася приступити до створення держави, можна полічити на пальцях. А так – століття й століття неволі, національного і релігійного гніту, такої собі духовної катакомбності. Зрозуміло, український храм за таких умов слугував прихистком, був справжньою оазою серед гнітючої пустелі, навколо нього гуртувалася вся тодішня національно свідома інтелігенція».

До цього можна додати, що існування церков як духовно-культурних центрів із приєднанням Київської митрополії до московського патріархату 1686 року поступово припинилося. Якоюсь мірою воно відродилося в середовищі УАПЦ і УГКЦ за кордоном.

Очоливши парафію в серці Подолу, приступивши до відродження стародавньої церкви, що вважалася колись домовою у стінах знаменитої на всю Європу Києво-Могилянки, отець Богдан не мав сумніву, що згадувана традиція має відновитися саме в нього, саме тут…

І от, місяця не минає, щоб у Благовіщенському храмі не відбувся літературно-мистецький вечір за участю відомих і невідомих митців або не відкрилася художня виставка. На день Преподобної Меланії Римлянки, тобто напередодні старого Нового року, у приміщенні храму відбулася яскрава літературно-мистецька акція – авторський вечір молодого, але відомого українського поета Юрія Титова. Читання його задушевних, пройнятих любов’ю до людей, життя, Бога, віршів чергувалося з виступами чудового хору під художнім керівництвом Валентини Шовкун. Фактично це була презентація нової – третьої – книжки поета «Під вічним горінням свічі». «Поет в калясці» – так Юрій Титов пише про себе. Він не ходить, йому важко  навіть говорити. Але ні краплі відчаю не знайдете ви у рядках його поезій. Натомість – трепетна любов до рідного краю, Києва, Татарки, вулиці Овруцької, Макар’ївського храму… І його слова на захист наших святинь у вірші «Критикові» з посвятою-уточненням «Відверто Олесю Бузині», зважаючи на це, звучать особливо вагомо.

Тож ще один вечір у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці з повним правом можна назвати «попаданням у десятку», кроком до відродження церковно-культурницької діяльності київських братств.