1933-го ложки допомогли вижити 60 і 85 – для жінки не вік
Не повірив, що цій жінці восьмий десяток минув, коли увійшов до її лабораторії. Рухлива, кмітлива, непосидюча і літами своїми пишається – дозволила цифру назвати. Колеги з Інституту біохімії ім.О.Палладіна розповідають про неї: приходить із самого ранку, проводить політінформативні п’ятихвилинки, щодня. Її настільки цікаво слухати, настільки нежіноча логіка та відверто жіноча пам’ять у пані Тамари, що заслуховуєшся. У роки війни ці руки приготували для поранених бійців сотні літрів штучної крові. Днями жінці виповнилося 85, а вона й досі приходить раніше за всіх на роботу і йде додому пізніше за інших. Шістдесят років робочого стажу в цьому закладі, і шістдесят років існує в Києві цей інститут. Якщо в Україні є вітчизняна книга рекордів, то Тамара Варецька заслужила право бути в ній записана. Отож, це й привід для нашої публікації – ювілей інституту і ювілей найдавнішої його співробітниці – провідного наукового співробітника, доктора біологічних наук.
Кров привозили з бійні
– Пані Тамаро, ви, очевидно, пропрацювали в інституті імені О.Палладіна більше за всіх?
– Ні, ще живе на світі один чоловік, якому днями виповнилося сто років. От він – найстаріший працівник. До нього й досі наші співробітники бігають за консультаціями. А я прийшла сюди 20 листопада 1944-го, щойно інститут повернувся з евакуації, з Уфи. Ми працювали над створенням кровозамінника. Привозили нам з бійні кров корів, з неї ми й виготовляли кровозамінник. Сотні літрів відправляли до фронтових шпиталів. Робили замінник не тільки з крові тварин, а й з їхніх кісток. Його використовували в тому разі, якщо людина втрачала багато крові й помирала від зниження тиску. Тоді за допомогою цього кісткового замінника відновлювали повноцінний кровообіг. Працювала я після закінчення університету першою лаборанткою академіка Володимира Бельцера. Вважаю, що в науці мені дуже пощастило. Хоча пройшла все, від самого низу. Навіть возила воду в бачках з річки для своїх дослідів. Бельцер уже тоді був видатним ученим, зробив світове відкриття. Він був унікальною людиною. Сорок чотири роки вчилася у нього, до самої його смерті. Бельцер створив школу структури і функцій білків. Такої в Україні на той час ще не було. Він же змусив мене вступати до аспірантури, потім писати й кандидатську, й докторську. Працювала до одинадцятої вечора майже без відпочинку.
– А як же сім’я?
– Я родиною не надто переймалася, більше наукою, мушу зізнатися. Коли виходила заміж, а директором був Палладін, який мене добре знав, то він сказав: «Пропала людина для науки». У ті роки не те що в нас, учених, – в усіх верствах суспільства ставлення до сім’ї було як до чогось другорядного. Мій чоловік був фронтовиком. Тяжке поранення, яке він дістав на Курській дузі, мучило його все життя. І його сестру-інваліда ми також взяли до себе. Маю одного сина. Він фізик. Дуже непоганий, як я знаю. Отак відтоді й донині я в інституті. Від зорі до зорі.
– Чи намагалися вас на пенсію відправити, Тамаро Володимирівно?
– На пенсію я не пішла. Оформила її десь 1982 року. Тоді всіх науковців пенсійного віку звільняли, та я мала на той час докторську дисертацію, тому мене залишили. Але консультантом. І платили стільки, щоб зарплата не перевищувала пенсії.
– Чим нині ви займаєтеся в інституті?
– Працюю у відділі. Конкретна моя робота пов’язана з проблемами зсідання крові та фібриколізу. Остання наша розробка – спеціальний клей для склеювання швів під час операцій на очах. Такого досягнення більше ні в кого нема. Коли людину кладуть на операцію, у неї беруть кров, і ми виготовляємо з неї такий клей. Навіть донорської не беремо. Бо найліпше – це своя кров. Поки що цей клей є тільки в наших лабораторіях. Наразі не маємо змоги поширювати його.
– І тепер ви до одинадцятої години працюєте?
– Тепер уже тільки до сьомої. Але й того вистачає, щоб випередити інших.
Сім років водився з царем
– Мій батько, Володимир Григорович Саєнко, служив сім років на флоті – з 1899 по 1906-й, – розповідає пані Тамара. – І не просто на флоті, а на яхті «Штандарт» – особистій яхті його імператорської величності царя Росії Миколи ІІ. Як вийшло, що звичайний хлопчина з-під Фастова потрапив так високо, мені невідомо. Тоді вибирали на таку «лейб-службу» майже виключно за зовнішніми даними. А він був статним, вродливим, високим. Батько також вважався освіченою людиною. Читав, учився. Ось навіть на знімку цьому, датованому на звороті 1906 роком, він з книгою. Тому, гадаю, його й порекомендували з фастівської військової канцелярії до Санкт-Петербурга. Служив звичайним моряком. Що мені запам’яталося з його розповідей? Найчастіше те, над чим татко сміявся, пригадуючи молодість, це його безалкогольна служба. А в ті роки було так заведено, що морякам обов’язково давали випивати чарку перед обідом. А він не міг так – їсти після горілки. Організм такий. Тому одразу ж заявив, що не питиме своєї порції. І що ви думаєте? Коли звільнявся в запас, йому виплатили компенсацію за всі ці роки, і вийшла чималенька сума. Не знаю, можливо, саме тому ніхто в нашій родині ніколи не зловживає спиртним.
– Що то була за служба на царській яхті?
– Плавали, або ходили, як він казав, по всій Європі. Царська сім’я переважно відпочивала на яхті. А цар полюбляв на ній мандрувати Балтикою і Північним морем. Ходили найчастіше до Фінляндії, до Німеччини і до Англії. Там Микола ІІ на запрошення місцевої еліти брав участь у полюванні. Іноді відвідував бали. Тато казав, цар, бувало, напивався так, що моряки переносили його до шлюпки, переправляли на яхту й піднімали ледь теплого на борт. Любив цар і гульнути, і хильнути. У нашому батьківському домі біля Фастова навіть висіла велика фотографія – цар на полюванні у Фінляндії. На ній був і мій батько. Але в роки сталінського режиму комсомольські активісти примусили і її, й інші такі документи спалити. Залишилася тільки ось ця. А оригінал тієї висить у Морському музеї Санкт-Петербурга. Коли приїздили до іншої країни, де на лови збиралися представники інших монарших родин Європи, для моряків виділяли окрему залу, де їх пригощали і де був свій бал. Цікаво, що, як розповідав батько, розсаджували іноземних моряків з різних країн через одного – російського, німецького, фінського, англійського. Чому так, навіть не здогадуюся. Зате татко вивчив дуже добре англійську мову та трохи німецьку. Щоправда, на побутовому рівні – подай, привіт, прощавай тощо.
Півмішка ячменю й вузлик часнику
– Крім фотознімків, певне, і чимало сувенірів привіз?
– Тоді моди на сувеніри не було, як тепер. Люди були практичні. Батько привіз посуд. Переважно ложки з дорогих металів. Завдяки їм наша сім’я вижила 1933-го. Повернувшись із війська, працював стрілочником на колії під Фастовом. Пам’ятаю, ще з гордістю казав, що йому за його службу платили 18 золотих карбованців. Він їх ставив «на книжку». А після революції всі статки пропали. Батько і вдома багато читав, і на службі. Привіз багато книжок. І релігійних також, Біблію. Сидів біля мого ліжка і читав цілими ночами. А коли змушений був під тиском влади позбутися їх, то переповідав. Я могла його цілими ночами слухати. Це він, татко, прищепив мені бажання вчитися. Любив він також садівництво та мав свою пасіку. Всі щеплення на деревах у селі робив. Усі його кликали.
– Як же вижила ваша сім’я завдяки царським ложкам?
– Коли настав голод, чоловіки з нашого села зрозуміли: нема чого чекати, треба рятувати своїх. Зібрав батько трьох чи чотирьох товаришів, і пішли вони пішки з села в бік Росії. Там голодомору не було, голод був в Україні. Їхав на товарняках, на возах. Зараз пригадую, він казав, що потрапив у Бірзулу, якийсь населений пункт, де обміняв дорогий посуд на півмішка ячменю та ще там щось. Ага, – на вузлик часнику. З тим за тиждень і повернувся додому. Якби не цей запас, померли б ми того року. То був страшний рік. Я ходила до школи. На обід нам наколочували чогось такого, щоб дотягли ноги до хати. Отак ідеш селом – ніде тобі жодної собаки, жодної кішки, а про курей годі й говорити. Порожньо. Як у пустелі. Людей теж нікого не видно. Дивишся, сидить хтось на порозі, як тінь. Коли зустрічалася на шляху голодна людина, – запалі очі, а в тих очах порожньо-порожньо, руки висять, а ноги – товстезні, як слонячі, і повторює вона одне і те ж, мов автомат: «Я хочу їсти, я хочу їсти…» Навесні нам у класі видали під звіт по п’ять квасолин. Щоб ми посадили на шкільній ділянці. Бо все ж поїли. Приходили, пам’ятаю, комсомольці та старші їхні до хати і як на столі хоч окраєць хліба бачили, одразу ж забирали. Їжу доводилося ховати, наш мішок з ячменем також. Зважте, я була в 5 класі, і нас, дітей, посилали агітувати за колгоспи. Люди просто не розуміли, що то має бути, а нам вірили, бо ми там щось читали. Ставили запитання, приміром: а що, там усі спатимуть під одним покривалом? Ви розумієте, як це все робилося?.. Наша шкільна ділянка була біля кладовища. І то був просто жах! Ми, піонери, взяли у жмені квасолини й понесли садити, але так, щоб діти не помітили, щоб не розгребли і не з’їли. Оце дивишся з ділянки на цвинтар, поки доглядаєш посаджене, а там когось привезли, а закопати вже не змогли, дивишся – яма, а в ній лежать мертві. Потім, восени, те все впорядкували. Татко ще міг виловити й рибку зі ставка. Якось приходить наш дядько, ноги – мов димарі товсті, ледве дивиться. Угледів у куточку риб’ячі кістки, схопив і з’їв. Я цього не можу забути. Передати не можу того жаху, якого натерпілася дитиною.
Іноді замислююся, буває, а чи справді все це було, чи справді я могла все те бачити і пережити? Важко згадувати таке дитинство. Але воно таким і було…