Віра? Надія? Любов?

30 жовтня 2004 року, напередодні першого туру виборів Президента України, до церкви апостолів Петра і Павла на Позняках зайшов чоловік, якому важко було приховати своє схвилювання. Він вийняв з торбини і подав отцеві Григорієві Большакову, настоятелеві храму, книгу. Це було Євангеліє, що зникло з церкви після одного з пограбувань. «Брат моєї дружини Олексій, – сказав чоловік, – щойно помер. Ми знайшли у нього цю книгу».

Що ж, Господь Бог, якому священики і парафіяни Церкви Петра і Павла возсилали молитви за здоров’я і спасіння невідомих їм рабів Його (які із середини вересня до 20-х чисел жовтня 5 (!) разів залазили до храму і щоразу прихоплювали то блюдця з євхаристичного набору, то ложицю, то звіздицю, то олію, намагалися зламати сейф, оскверняли престіл, розсипали попіл по вівтарю, розкидали і псували свічки тощо) – Всемилостивий, але й Караючий – здійснив-таки Свій суд. Принаймні над одним із злодіїв. Олексієві відбитки пальців міліція виявила на рамі горішнього віконця, коли «джентльмени удачі» з нахилами вандалів, переконавшись, що на нижніх вікнах поставлено ґрати, вирішили проникнути до храму через баню. Певне, парубійко порушував заповідь «Не вкради!» далеко не вперше, раз його «пальчики» були вже на обліку.
На жаль, цим дивним і повчальним поверненням Євангелія поневіряння храму не скінчилися.

Киянин Сергій Михайлович, підполковник міліції, 1 грудня о пів на першу ночі їхав проспектом Бажана і побачив, що Церква Петра і Павла горить. Зовнішню стіну, що виходить на проспект, хтось облив бензином і підпалив. У тому Боже Провидіння, що мимовільним свідком пожежі став саме Сергій Михайлович – людина мужня, рішуча, досвідчена. Він погасив пожежу і повідомив до найближчого відділення міліції. Знову-таки, на превеликий жаль, місцеві охоронці правопорядку не проявили належної оперативності і, мабуть, відклали свій виїзд на місце події на ранок. Очевидно, зловмисники передбачили вайлуватість міліції і таки довершили те, що не дав їм зробити Сергій Михайлович. Ближче до ранку вони розбили шибку вікна (з боку невеличкого подвір’я), через яке зазвичай залазили, поки не було поставлено ґрати. Потім вкинули до приміщення кілька пляшок із бензином і підпалили. Коли о 7 ранку полум’я вдалося приборкати, картину парафіяни застали і гнітючу, і разом з цим таку, що змушує замислитись. Обгоріли стіна і підлога, знищив вогонь і дві ікони… Пожежники натомість – специ! – щиро дивувалися: адже за таких обставин вогонь повинен був завдати набагато відчутніших збитків і втрат. Але, але… По-перше, на стіні він дійшов до ікони «Благовіщення» і… зупинився. Отак ніби невидимий бар’єр по всій вертикалі стіни не дав стихії добратися до ікони. За щасливим збігом обставин біля вікна стояли ємкості зі свяченою водою. Ніжки табурета під 40-літровою каструлею згоріли, вода вилилася і погасила вогонь. Тут же на підлозі було п’ять 6-літрових пластикових посудин, наповнених водою. Вони розплавились, вода вилилася на підлогу, що теж посприяло локалізації пожежі.

Що ж, подивуймося Божому промислу. І все ж, спрямуймо наші думи на інший аспект цього ланцюжка інцидентів.

Зверніть увагу, їх початок і завершення (?) припадають на час розпалу передвиборної боротьби і помаранчевої революції. Можна було б відкинути геть саме припущення про причетність чужого патріархату до цих злодіянь на Позняках, якби не низка фактів, які важко пояснити звичайним побутовим хуліганством. Такі як покійний Олексій, навряд чи просто так, за здорово живеш, полізуть серед ночі до храму, щоб демонстративно наплювати на престіл і розкидати попіл з кадила по вівтарю. Вони жбурляли на підлогу і оскаженіло топтали копійчані свічки і чомусь не помітили кілька натільних хрестиків із золотими ланцюжками. Склалося враження, що вони щось дуже наполегливо шукали у сейфі. А це намагання будь-що спалити церкву в ніч із 30 листопада на 1 грудня?

У кліриків каплиці великомучениць Віри, Надії і Любові УПЦ МП, що біля станції метро «Позняки», як і в їхніх колег зі Свято-Ольгинського храму УПЦ МП на Харківському масиві, є вагомі підстави бути незадоволеними появою на їхній «канонічній території» церкви Святих апостолів Петра і Павла УПЦ КП. Ще задовго до початку виборних перегонів парафіяни їхніх громад, втомившись від постійної лайки, прокльонів і злослів’я, наситившись проросійсько-українофобським духом, що панує в московських церквах, почали переходити до отця Григорія. А коли з амвонів УПЦ МП залунали заклики голосувати за «православного кандидата» і запевнення, що Ющенко – слуга сатани, цей перехід став масовим, повальним. Що, як не безсила лють, ненависть до України, Української помісної церкви, могло штовхнути горе-священиків на «співпрацю» з такими, як Олексій, наважитись підпалити Божий храм? Віра? Надія? Любов? Хай простять мені святі великомучениці, що я вживаю у своїх риторичних запитаннях їхні чисті і священні для всіх православних християн імена.