Нова збірка Наталки Білоцерківець «Готель Централь» (видавництво «Кальварія») вирізняється, щойно візьмеш її до рук, оригінальним оформленням. Ідея його належить львівській художниці Ользі Кох-Погрібній, яку вона реалізувала разом із Юрком Кохом. А вже коли перегорнеш сторінки, проймешся духом збірки, то вкотре збагнеш: творчість Наталки Білоцерківець наскільки впізнавана, настільки ж і нова...
Знаю, що іноді поетеса трохи дратується, коли про неї згадують передусім як про авторку «гімну 80-х» – «Ми помрем не в Парижі...». Є тут, у новій збірці, і ця знакова поезія, покладена свого часу на музику гуртом «Мертвий півень». Річ у тім, що згадувана книжка так і задумувалася: спершу – розділ цілковито нових поезій «Камінь», якому передує програмний вірш «Готель Централь», а також твори з попередніх збірок «Підземний вогонь» (1984), «Листопад» (1989), «Алергія»(1999). Недаремно ж підзаголовок книжки – «Вибрані вірші». Скромно і вичерпно.
Мені здається, ця авторка, як ніхто інший в нашій поезії, уміє елегантно балансувати між елітарністю, навіть герметичністю тексту, і його простотою. Її вірші справді доступні – для тих, хто, звісно, не відвертається від поезії. По-іншому можна сказати й так: творчість Наталки Білоцерківець – рівнодійова між стилістикою новітнього символізму, «старорежимного» акмеїзму та виразно осучасненою мовою поезії, що не цурається і певних колишніх лексичних табу. Саме в такій поезії «мирно вживаються» «небесне» і «земне»:
...о третій ночі
із небесних заль
Бог наче Босх зійде
в Готель Централь
з інсектами, що грають
на кларнетах,
з москітами,
що п’ють покірну кров,
із жабами і слимаками;
знов із рибами;
і вся твоя любов –
немов ікра
в пекельних кабінетах
немов розмазана
по стінах боротьба
слабкого і нещасного
раба,
людини – і караючого
Духа,
він твоє тіло ломить
і згина,
а потім кида
в повний чан лайна,
а потім
двома пальцями вийма,
обтрушує і дивиться
і слуха
(«Hotel Central»)
У світі поетичних узагальнень і абстракцій знаходиться місце для впізнаваних житейських ситуацій: спогад про танець із батьком – і його передсмертне легке тіло («Вальс»); гра саксофоніста у підземному переході на пронизливому протязі («Саксофоніст»); дві фатальні вежі у далекій Америці («Божевільні літаки») тощо. Та нині під особливим кутом зору читаються «Смерть у повітрі» і «Лютий»: це у найкращому сенсі лірична публіцистика, приклад текстів «на злобу дня», що аж ніяк не є агітками, а таки поезією. Обидва вірші – про оспалу, розмлоєну від неруху й недумання вітчизну: «Так ти існуєш, висиш, вся солодка, аж світла. // Сонна уся – батьківщина без честі й пуття». Це – зі «Смерті у повітрі». А ось – «Лютий»:
Нещасна земле
підневільних снів!
Мерзенних слів,
одрубаних голів,
обпаленої кислотою
шкіри!
Твій солов’їний
вирвано язик,
і тільки мат,
і свист, і п’яний крик
доноситься з-під
княжої порфири.
Велике щастя, коли сумні пророцтва – навіть найкращих поетів – не здійснюються. Принаймні, хочеться вірити в це – з огляду на пережиту помаранчеву революцію.
Ще кілька слів про глибинну ліричну стихію Наталки Білоцерківець, яка цього разу особливо зазвучала саме у її верлібрах, до яких вона майже не вдавалася раніше: римований традиційний вірш, позірна класичність якого «підірвана» різного плану «неправильностями», – найзвичніша для неї форма. Отож, верлібри «Куртка телячої шкіри», «Синьо-сірий колір», «Technically speaking», «Джаз», «Лист» – з новіших речей, які нагадують, що були вже в попередніх збірках подібні спроби, як-от, «Травень», «Кіно самурая» тощо. Верлібр – не просто неримований нерегулярний вірш: це поезія, що не існує поза глибинним прихованим ритмом: образів, епітетів, асонансів-алітерацій тощо. Саме ними збагачується, насичується начебто «прозаїчний» текст, і тоді він цілком по-іншому вихоплює таку знайому реальність, повз яку проходиш, ковзнувши поглядом. Тут – цілі спресовані історії нашого з вами життя, де начебто все вже наперед знайоме. Однак саме часова дистанція погляду на подію плюс, само собою, поетичне бачення-оцінювання її і відповідне відтворення в тексті й чинять диво очуднення: так, із «прози життя» постає «поезія життя». До речі, верлібри такого плану із поетів сучасних найкраще вдаються Василеві Герасим’юку та Сергієві Жадану. Такі твори практично неможливо цитувати: як приклад, варто брати цілий вірш, на площині якого і здійснюється диво перетворення. Приміром, ось початок верлібру Наталки Білоцерківець «Лист»: «Вранці підеш за хлібом і за молоком. Повертаючись, бачиш поштарку – виходить із нашого дому. Як завжди, уявляєш її двох дітей-школярів: ви, здається, ровесники з нею». Нічого особливого, така собі картинка з натури. Але прочитання всієї поезії знову і знову навертає на думку про невблаганну минущість людського життя та «нестерпну легкість буття» мислячої істоти.
Палітра Наталки Білоцерківець і абстрактна, й надзвичайно конкретна водночас. У її текстах не проблема віднайти достеменні адреси, серед яких – не тільки якісь там парижі, а й наш Київ із Лисою горою і Татаркою:
Кохання в Києві
страшніш
од венеційських
прекрасних
пристрастей.
Порочні і легкі,
летять метелики
на сяючі свічки –
на мертвій гусені
горять блискучі крила!
Весна каштанні свічі
запалила!
..............................
Ти тут помреш
від підлого ножа,
ти тут з балкону,
з неба, полетиш –
в новому «Ауді»
із закутків Татарки
на свій брудний,
маленький свій Париж –
і кров твоя
проступить, мов іржа,
на білій блузці
референта-секретарки.
...Що в готелі «Централь» у якомусь Брюсселі, що в закутку рідного міста – скрізь шекспірівські пристрасті, бо ж людина, маленька чи велика, – центр всесвіту.