Від «слави» чи від «слов’ян»?
У «Вечірньому Києві» за 14 жовтня минулого року було опубліковано статтю «Про фазанів, оленів і печерних ченців». У ній розповідалося про Святогірський чоловічий монастир (віднедавна лавра) та місто-курорт Слов’янськ. Не сподівалися, що публікація викличе резонанс у читачів. Суть «розборок»: чи справді ті місця не мають жодного історичного українського коріння, чи справді Новгород-Сіверський князь Ігор переховувався в печерах над Донцем, чи справді місто Славянск не варто перекладати з російської як Слов’янськ. Опонентам пропонуємо коментар краєзнавця, історика Людмили Настенко.
– Ця тема, пані Людмило, особливо загострилася нині: хтось не хоче відпустити наші давні землі, а хтось намагається довести, начебто нічого спільного з Україною східний куточок країни не має.
– Люблю «вечірківські» статті за те, що завжди є за що думкою зачепитись. Гортаю Нестора Літописця, Самійла Величка, енциклопедію, копирсаюсь у картах з історії української державності – де Слов’янськ? Дослідники з Донеччини пишуть: «Слов’янськ – дещо неточно перекладено на сучасну українську мову. Адже походить не від «слов’ян», а від «слави». Це схоже на те, як дехто вважає, що назва Прип’яті походить від розп’яття, хоча насправді («Ілатський список». «Повість минулих літ») це слово означає «благословення». І таких випадків чимало. Нам дуже хочеться вбачати козацьку славу в назві Слов’янська. Але…
– Хіба ж такої не було?
– По-перше, згадаймо, що в Нестора не існувало лексеми «словяне», а лише «словени». Тож на річці Тор, яка впадає в Сіверський Донець, слід шукати якихось словен? По-друге, степ поблизу цієї річки ніколи не був козацьким, а тим паче багатим нашою славою. 1185 року неподалік річки Тор, біля «моря-озера» князь Ігор у дводенній битві втратив 10-тисячне військо, сам же потрапив у полон. До 1240 року земля, де нині місто Слов’янськ, була половецькою, потім відійшла до Золотої Орди. За часів Козацької держави українська колонізація Дикого Поля так і не досягла річки Тор, яку контролювала Московія. У XVII-XVIII століттях Слов’янськ опинився на кордоні Слобідської України і Російської держави. Як бачимо, ця половецько-татарсько-московська місцина лиш із 1753 року стає Слов’яно-Сербією – після того, як імператриця дозволила переселення словен-сербів у прикордонні степи. Певно, вони й дали назву Слов’янську, дата заснування якого – 1696 рік. Тож козацтво має до назви цього міста сумнівний стосунок – воно таки «слов’янське», а не місто «слави». І на сучасних мапах державною мовою ця назва подана правильно.
– То, може, усе ж таки ще за часів Київської Русі ця територія здобула славу нації?
– Історики зі Слов’янська твердять, буцімто, «…десь тут, на цих схилах Сіверського Донця він (князь Ігор) переховувався, втікаючи з бусурманського полону». Хочу запевнити, що Ігор навряд чи втікав схилами цієї річки. Простежити маршрут втечі князя з полону можна за описом у «Слові о полку Ігоревім» – тобто через Половецькі землі до прикордонного міста Донець. «За переказами, йому допомагали бродники – найперші в Україні козаки», – пишете ви. Хто такі бродники? У «Повісті минулих літ» їх згадано тільки один раз. Я розумію, що приємно якнайглибше занурити козацтво в історію, аж до часів Ігоря Святославича, але, згідно з історичними джерелами і коментарями, приміром, Л.Махновця, бродники були в ХІІ столітті в коаліції з половцями. Навіщо донеччанам це робити, якщо маємо глибші корені, про що засвідчив гетьман Богдан Хмельницький у своєму універсалі? А саме, що ми є нащадками «…давніх войовничих русів із Ругії князя Одоакре, то хто може заборонити вояцтво і зменшити відвагу лицарству?» А князював Одоакр із 470 року. То хто ж найімовірніше започаткував лицарство козацьке: бродники ХІІ століття чи лицарі Одоакра V століття?