«Київські фрески»: на веслах століть
Ідея «Київських фресок» – масштабного твору, що став би музичною емблемою Києва, ще в дні святкування його 1500-річчя зародилась у головного диригента Київської опери Стефана Турчака. Її підтримало керівництво театру. Реалізувати задум випало Іванові Карабицю.
Композитор охоче взявся за роботу. І на початку 1986 року ораторію-балет було написано. Але довгою була дорога «Київських фресок» на сцену… Призупинили все те хвороба й відхід у інші світи спочатку Стефана Турчака, а згодом – Івана Карабиця.
І ось, майже через двадцять років, – вражаюча прем’єра, присвячена пам’яті Івана Карабиця, якому 17 січня виповнилося б 60 років.
«Київські фрески» Іван Карабиць написав на тексти видатних українських поетів – від часів Київської Русі й до 80-х років XX століття. Запропонував відеоряд, балет. Сценарій Бориса Олійника об’єднав вірші Тараса Шевченка, Павла Тичини, Максима Рильського, Івана Драча, тексти літописних пам’яток, виступів і документів часів Другої світової війни. І так драматично розпорядилася доля, що поставили «Київські фрески» – концертний варіант твору – у столичній філармонії 30 квітня 1986-го, одразу після аварії на ЧАЕС. Виконали тільки музику й хорові партитури – співала капела «Думка» і грав Державний симфонічний оркестр. Диригував Федір Глущенко…
Вже потому, як не стало Івана Карабиця, його син Кирило та дружина Мар’яна Давидівна Копиця почали розшукувати партитури, але їх ніде не було – ані в філармонії, ані в бібліотеках.
На щастя, збереглися оркестрові записи. За ними композитор, учень Карабиця, Артем Рощенко відновив партитури. Ось так «Київські фрески» ожили. Постановку їх у Національній опері здійснили диригент Кирило Карабиць, хормейстер, народний артист України, Шевченківський лауреат Левко Венедиктов, художник, заслужений діяч мистецтв України, Шевченківський лауреат Марія Левитська, балетмейстер, заслужена артистка України Алла Рубіна, режисер Ірина Нестеренко.
У виставі беруть участь народні артисти України Микола Шопша, Олександр Дяченко, заслужені артисти Ігор Борко, Тарас Штонда, співаки Оксана Дика, Тетяна Пімінова, Сергій Ковнір, солісти балету Тетяна Андрєєва, Єва Коваленко, Катерина Тихонович та інші. Тексти читає народний артист України, Шевченківський лауреат Анатолій Паламаренко.
«Київські фрески» – це згусток енергетики української пісні, нашого народу. Твір насичений великою кількістю внутрішньої інформації, емоцій. Це – переплетіння видатної поезії та видатної музики, – акцентує голова Спілки композиторів Михайло Степаненко.
Розмову продовжують:
Борис ОЛІЙНИК:
– Іван Карабиць для себе і для мене відкривав навіть наших класиків. Він умів шукати, скажімо, у Павла Тичини те, що ми ніби знаємо. Карабиць брав слово – на вагу, на звук, на «смак». У цьому – краса й сила «Київських фресок».
Левко Венедиктов:
– Цей твір – глибоко національний, дуже майстерно написаний. Орієнтир драматургічного розгортання сюжету – наскрізна партія «від Автора». Вражає інтонація поетичних зв’язок-рефренів, наскрізних лейтмотивів, яскравість візуального ряду, що долучає хореографію, сценографію, світло, кінокадри. Створюючи цілісне сценічне полотно, Іван Карабиць з великим хистом вплітає у твір авторські інтерпретації народних дійств, купальських ігор та весільного обряду. Автор охопив візію народного життя у великому часовому обсязі.
Було затрачено багато душевних сил, поривань і це – не марно.
Професор Юрій СТАНШЕВСЬКИЙ:
– Ми переживаємо велику подію, тому що один із найвидатніших композиторів сучасності Іван Карабиць повертається до жанру, де він мусив бути давно і не тільки з цим твором. Повертається до театру, де він міг написати і балети, і опери, і створити такі шедеври, які б збагатили українську культуру.
Було кілька спроб співпраці оперного театру й Карабиця. Йшлося про конкретні балети, думалося про опери, але, на жаль, не все збулося.
Марина КОПИЦЯ:
– Іван Федорович був уродженцем Донбасу, але він дуже любив Київ і написав у одній статті: «Це справді свята земля, щось тут зарито таке, що дає Києву постати з попелу, відродитись». Він дуже вірив у духовне покликання Києва. І коли започатковував фестиваль «Київ-Музик-Фест», сподівався, що Київ стане духовним центром Європи.
І ось тепер, коли Київ знову вирує, одухотворюється, цей твір побачив світ. Це – символічно. У «Київських фресках» рефреном звучить і Шевченкове «Борітеся – поборете» й Тичинине «Чуття єдиної родини». Пригадую, три роки тому, за тиждень до свого відходу у вічний світ, він попросив мене звернутися до тодішнього ректора Київської консерваторії Олега Тимошенка, щоб посприяв відновити цей твір на сцені. Я тоді сказала: «Київські фрески» були написані давно, чи хотів би ти щось змінити у партитурах?» А він пальцем так повів і відповів: «Жодної ноти, літери, слова я не хочу змінювати, цей твір написано серцем, і він з роками не змінюється».
Кирило Карабиць:
– Мені багато що близьке в «Київських фресках». Але й багато чого я для себе відкрив. Тому що деякі фрагменти писалися, коли я не був свідком. І я дякую Левку Венедиктову, який дав мені відповіді на багато запитань. Приємно було мені з першого контакту з оркестром і хором відчути, що цей твір органічно вписався в менталітет музикантів, які його виконують. Моя головна роль як диригента – тільки звести те, що вже є. Я відчуваю велику енергетику, яка йде від оркестру й хору і це надзвичайно приємно.
Генеральний директор Національної опери України Петро Чуприна:
– Хоча «Київські фрески» концептуально й ідеально завершені Іваном Карабицем, цей проект буде насичуватися новими відкриттями, новими пропозиціями з погляду режисури, сценографії. Бо вистава лише народжується. Бо ж композитор замислив цей твір як синтетичний жанр – балету, опери, ораторії, кіно.