Дівчина, що малює ногами
Молода художниця Тетяна Багнюк – киянка. Її чудові малюнки, виконані в реалістичному стилі, прикрашають не лише столичні виставкові зали, їх знають і далеко за межами України. Вона неодноразово була учасницею і переможницею різноманітних міських, всеукраїнських, міжнародних конкурсів та фестивалів творчої молоді з обмеженими можливостями. Про це свідчать безліч грамот і дипломів, що вміщуються не в одну теку. Унікальність же таланту обдарованої художниці в тому, що вона, прикута до інвалідного візка, маючи паралізовані руки, малює... ногами.
Кореспонденти «Вечірки» завітали в гості до Тані Багнюк. Скромна двокімнатна квартирка в дев’ятиповерхівці на проспекті Науки. Тендітна дівчина, схожа на підлітка, віртуозно пересувається на інвалідному візку по кімнаті. Маленькими, майже дитячими ніжками Таня вправно відчиняє дверцята меблевої стінки, один за одним дістає звідти і подає нам альбоми. У них – тисячі Тетянчиних робіт. То світ її прекрасної і багатої на художню фантазію душі. Малюнки виконані справді дуже майстерно, аж не віриться, що пензлем водила не рука, а нога.
«Моя Тетянка дуже вразлива натура»
Таня малює здебільшого пейзажі, квіти, дерева, тварин. «Дуже любить природу, все живе», – пояснює мама художниці Анастасія Іванівна. Кицька Аліса, що цілими днями дрімає біля інвалідного візка, не лише скрашує самотність Тані, а й найслухняніша її натурниця, тому так багато саме її «портретів». А от пудель Сінді довго всидіти на одному місці не може.
Кілька зображень найкращих куточків Уманського заповідника, гірські пейзажі Криму, мальовничі місця Пущі-Водиці, багряний осінній листопад у парку, зимовий ліс, букет лісових дзвіночків, а вербові котики на малюнку такі справжні і пухнасті, що аж хочеться їх погладити...
Дивно, що у дівчини, яка приречена на життя в чотирьох стінах, такий багатий внутрішній світ, таке тонке відчуття барв.
– Моя Тетянка – дуже вразлива натура, – розповідає Анастасія Іванівна.– Вийдемо з нею на прогулянку, вона завжди підмітить якийсь незвичайний штрих у природі, якийсь дивний листочок чи гілочку на дереві. А повертається додому – відразу за мольберт, намагається відтворити ту природну красу, що так вразила. І поки не вийде малюнок, не заспокоїться...
– Зять Олександр, чоловік моєї старшої доньки Галини, частенько вивозить нас із Танею на природу, до Дніпра. Після таких вилазок вона цілими днями трудиться, намагаючись втілити на папері все те, що побачила. Влітку, відпочиваючи в Пущі-Водиці, ми зібрали букет лісових дзвіночків. Таня так раділа цим квітам, так натхненно їх малювала, що ось вони мов живі. Якось їхали до Криму, за вікном автомобіля донька вперше в житті побачила соняшникове поле. «Мамо, вони мов сонечка! Я хочу їх намалювати!» І вже через кілька тижнів, коли ми повернулися з моря до Києва, вона з фотографічною точністю відтворила на папері поле соняшників...
«Яка з неї художниця?» – не вірила вчителька
Майже двадцять чотири роки тому Анастасія Багнюк народила двійню. Немовлята Таня і Павлик були дуже слабкими, бо пологи сталися на два місяці раніше. Але тоді лікарі заспокоїли маму, що дітки незабаром зміцніють. Семимісячні малюки, мовляв, завжди слабенькі в перший рік життя. Коли Тані і Павлику виповнилося вже по півроку, Анастасія Іванівна помітила, що в діток немає хапального рефлексу, тобто вони зовсім не брали іграшок ручками. Згодом медики поставили діагноз – тяжка форма ДЦП.
Із цим вироком матері слід було змиритися і навчитися жити. І Анастасія Іванівна мужньо зносила всі випробування, які вготувала їй доля. Скільки сил, здоров’я, сліз, недоспаних ночей це не коштувало б їй, але віддати своїх доньку й сина до інтернату, ніколи не думала. Мама намагалася робити все можливе і неможливе, щоб якось пристосувати діток до життя.
У сім років Таня і Павлик розпочали навчання в спецшколі. Вчителі приходили додому. Братик був фізично слабшим за сестричку, зате йому краще вдавалися математика і читання. Таня ж любила малювати. Затискала між пальчиками ноги крейду чи олівець і водила по лінолеумі підлоги, по шпалерах, по аркушах паперу.
– Вчителька намагалася привчити Таню писати рукою. Що тільки ми не робили! Навіть ручку до руки прив’язували, – розповідає Анастасія Іванівна. – Але донька вперто все робила ногами. Якось я побачила по телевізору передачу про одну естонку, в якої були паралізовані руки, і вона вишивала ногами. Тоді вирішила: якщо дитині так легше, нехай робить як хоче.
Згодом Таня навчилася за допомогою ніг засиляти нитку в голку, шила своїм лялькам одяг, вишивала, ліпила з пластиліну. І все це робила бездоганно. Як з’явилися на світ Галинині діти, запросто ногами сповивала їх, міняла памперси. Нині вправно прибирає квартиру, пилососить, заварює чай, готує суп, робить зачіску, макіяж. Сама, поки мама була на роботі, прикрасила новорічну ялинку...
Якось Анастасія Іванівна звернула увагу на Танині малюнки: «Може, художницею стане?» «Та що ви, яка там з неї художниця?» – байдуже мовила вчителька.
Дітям вже виповнилося по десять років, здавалось, всі труднощі позаду. Але в дім прийшла нова біда. Павлик захворів на лейкемію. Бідний хлопчик зносив нестерпні фізичні муки. Через кілька місяців його не стало. Таня дуже любила братика, і його смерть для неї стала великим потрясінням.
Після похорону Таня не випускала олівця кілька днів поспіль. Мама, вбита горем, не зважала на те. А потім подивилася й зойкнула. Таня зобразила Павлика в домовині так, ніби малювала самим зболеним скорботою серцем. Це була перша серйозна робота, після якої мама зрозуміла, що її десятирічна донька має справжній Божий дар.
– Тоді я стала шукати мольберт для доньки, – згадує Анастасія Багнюк.– Їй же треба особливий. Його змайстрував один добрий чоловік, якому випадково на базарі я розповіла нашу історію. Не взяв за це жодної копійки... А той останній портрет синочка я віддала старшій доньці на зберігання, бо тільки-но побачу його, одразу й заливаюся слізьми...
Заповітна мрія – новий візок
Сьогодні Анастасія Іванівна як тільки може сприяє розвитку Тетяниного таланту. Все, що для цього треба, з-під землі дістане. Адже малювання для доньки – не лише духовна потреба, а ще й надійний спосіб заробити на хліб. Адже на інвалідну пенсію 280 грн. особливо не розживешся.
Кілька років тому Тетяну Багнюк запросили до Будапешта на Міжнародний конгрес обдарованих дітей з функціональними обмеженнями. Таня стала членом Міжнародної організації художників, що малюють ротом та ногами. З нею уклали угоду, згідно з якою кожні три місяці вона має надсилати свої роботи до Швейцарії, але продавати їх не має права. Нещодавно за кордоном видрукували три поштові листівки з малюнками Тані Багнюк. На одній з них український пейзаж – кущ горобини, припорошений снігом. На жаль, вітчизняні видавці в роботах цієї унікальної художниці поки що не зацікавлені.
– А ось міська влада нам допомагає. Три року тому, якраз до Дня інваліда, Олександр Омельченко, спасибі йому, виділив нам двокімнатну квартиру. Адже до цього ми разом із сім’єю Галини тулилися в двох невеличких кімнатках.
– Я за Тетянчине майбутнє спокійна, вона, незважаючи на тяжку інвалідність, відбулася як особистість, знайшла свій життєвий шлях, – каже Анастасія Багнюк. – Нам би тільки новий інвалідний візок, і ми були б цілком щасливі…
Таня користується візком, який вже починає розвалюватися, що залишився від покійного Павлика. Держава, щоправда, виділяла для дівчини цей засіб пересування, але жоден їй не підходить. Нещодавно начальник управління у справах жінок, інвалідів, ветеранів війни та праці КМДА Ірина Голубєва особисто звернулася на завод імені Артема з проханням виготовити візок за індивідуальним замовленням. Проте там вимагають безліч довідок, а обходити всіх лікарів з донькою, яка неспроможна пересуватися самостійно, ой як непросто...