Шкіряні рукавички для свята

Біля кабінету стоматолога у районній поліклініці завше людно. Особливо часто у черзі тут можна побачити пенсіонерів – на приватних дантистів їм не  випадає розраховувати. А на старості літ і один-єдиний зуб багато значить. Якось і я змушена була звернутися до цього кабінету по допомогу. Сіла на стілець біля літньої жінки – чекаю своєї черги. А вона, самі знаєте, рухається так повільно. Отож і розговорилися. Моя сусідка (з етичних міркувань назву її Ларисою Павлівною) притиснула до грудей перебинтовану руку. І я було подумала, що вона переплутала кабінети.

– На старості усе болить, – пояснила сусідка. – Лікувати зуби приходжу вже вдруге за тиждень. А руку покалічила вдома… – і обірвала фразу на півслові, бо голос затремтів, на очах з’явилися сльози.

– Що, дуже болить, – намагалася  втішити якось я жінку.

– Не так рука, як серце…

І стала вона виливати мені свої жалі.

У Лариси Павлівни двоє синів-красенів (сама пересвідчилася, бо бачила їхні фотографії). Обидва закінчили університет: старший Олексій – фізико-математичний факультет, молодший Артем – біологічний. Хлопці тямущі, вчилися добре, старалися, щоб отримувати стипендію, бо маминої зарплати ледь вистачало на харчі. Батько покинув їх, коли ще малими були. Аліменти платив копійчані, отож мамі  було несолодко ростити дітей. А вона ж так хотіла, аби вони не відчували себе обділеними у житті: водила на заняття до музичної школи, до спортивних секцій, купувала цікаві книги. І нині у неї чудова бібліотека, бо ж старалася для дітей.

– Не зогледілася, як хлопчики мої виросли, – розповідає Лариса Павлівна. – І так тішилася, коли вони отримали дипломи, почали заробляти самі на хліб. Вони у мене не ледачі: старший вміє полагодити будь-яку побутову техніку. Ще коли був студентом, трохи підробляв телемайстром. І ремонт у квартирі самі зробили.

Артем одразу після закінчення університету вступив до аспірантури. Олексію складніше було знайти роботу. Те, що йому пропонували, не приваблювало – мала зарплата. Влаштувався змінним електриком (добу працює – дві вдома), а у вільний час підробляє у будівельній бригаді, ремонтує квартири.

– Олексій  – лагідний, добрий, – продовжує далі. – Жаліє мене, не те, що Артем. Він змалечку був прагматиком, наполегливим, тому й вступив до аспірантури, серйозно зайнявся наукою. А два роки тому надумав одружитися.

– Тішилися невісткою?

– Тішилася, та недовго, – і тяжко зітхнула. – Молоді забажали, аби я звільнила їм свою кімнату. А коли почули відмову, розгнівалися так, що Артем побив мене дуже. Якби не Олексій, що вчасно навідався, то не знаю, що зі мною було б… Руку й досі лікую.

Весілля у Артема було не дуже велике, в основному гості від нареченої. Ні матір, ні брата старшого не запросив. Як пішов з дому, то й досі не обізвався. Від знайомих Лариса Павлівна довідалася, що син успішно захистив кандидатську дисертацію, їздив не раз за кордон. Рік тому придбав авто. Зайнятий дуже, тому, мабуть, не знаходить і хвилини, щоб зателефонувати матері.

Так, діти наші швидко виростають і забувають, які колискові співали їм матері. Не всі, певна річ. У Артема, видно, коротка пам’ять. Власне, зараз мати йому не потрібна, бо сам при грошах, має сім’ю і дах над головою, успішно складається кар’єра. А що йому чекати від матері, яка отримує мізерну пенсію і ледь зводить кінці з кінцями? Він навіть не здогадується, що вона щодня, щомиті чекає від нього вісточки, біжить до телефону з надією: «А може, це Артемко телефонує?»

Днями у Лариси Павлівни був день народження. Я зателефонувала їй, аби привітати. І почула у трубці схлипування:

– Оце тримаю у руках шкіряні рукавички, які мені колись подарував Артем, – мовила тихо. – Він завше дарував мені те, чого сама собі не куплю. Дуже красиві рукавички, бережу їх для свята. Я не хочу від нього дорогих подарунків, нехай би лиш зателефонував, щоб почути його голос...

На жаль, цього не сталося. І на свій день народження Лариса Павлівна сиділа за столом одна. Олексій не зміг прийти – занедужав.