Убивця матері

Мама! Для кожного з нас вона – найсвятіша людина. Щастя й радість переповнюють жінку, коли в потугах дарує нове життя. Її кровинка – надія й сподівання на майбутнє. Переконаний, у ті хвилини жодна з молодих мам і гадки не має, що колись вистраждана нею дитинка може стати… вбивцею. Більше того, забрати життя в тієї, хто його свого часу подарував. Звісно ж, не знала про це, на жаль, і нині покійна Віолетта Антонівна.

…Киянин Вадим К. уже який рік пиячив і гуляв. Урешті-решт, «біленька» спровадила його за ґрати. На півтора року. Потрапив під амністію. «Побувавши там, можливо, одумається її  хлопчик, візьметься за розум, повернуться дружина з онучкою й буде у них найщасливіша сім’я», – так міркувала старенька мати, котра все життя бажала синові добра й щастя.

Подальші життєві плани «хлопчика», якому вже минав тридцять сьомий рік, значно різнилися від уявлень матері. Аби їх здійснити, Вадимові після першого повернення із в’язниці знадобилося лише півроку.

Одного грудневого вечора, близько двадцять другої години наш «герой» напідпитку повернувся додому. Із матір’ю затіяв лайку. Вадимові не сподобалося, що Віолетта Антонівна прямо в очі сказала про його неробство й систематичне пияцтво. Ліпших за кулаки аргументів «єдиноутробна кровинка» не знайшла. Кілька ударів у голову та тулуб «поклали» жінку на підлогу. Задоволений власними діями й чисто виконаною «роботою», синок пішов спати, навіть не поглянувши на матір. За кілька хвилин, як з’ясується пізніше, жінка померла внаслідок закритої черепно-мозкової травми. Інакше кажучи, син кулаками вбив свою неньку.

Знайомлячись із матеріалами справи, мені пригадався фашистський  концентраційний табір «Бухенвальд». Нині це музей, де екскурсантам розповідають про знущання тамтешніх наглядачів над тими, хто мав нещастя потрапити до його катівень. Звісно ж, екскурсоводи не оминають  стороною один із багатьох карцерів. Він особливо цікавий. У бетонному «паралелограмі»  натхненно «трудився» високопоставлений есесівець. Щодня з раннього ранку до пізньої  ніченьки цей вурдалак упивався кров’ю невинних людей. Із особливою жорстокістю відпрацьовував на них різноманітні удари. Жертву бив доти, доки та не падала на підлогу й непритомніла. Окривавлене напівживе тіло есесівець заштовхував під ліжко, а сам знесилений і щасливий од чесно виконаної роботи потрапляв в обійми перини, що чекала на нього тут же, на робочому місці. На ранок підлеглі будили фашистського ката, а з-під ліжка витягували черговий задубілий труп…

Надалі навіть важко уявити, що Вадим міг утнути з трупом своєї матері. На щастя, уранці завітала квартирантка Надія з подругою Мар’яною. Дівчата, звісно, викликали «швидку» й міліцію. Про трагедію повідомили колишню дружину сина-вбивці Алевтину. Жінки, по суті, виявилися головними свідками під час судового процесу.

Надія: «Коли ми з  подругою зайшли до квартири, побачили Вадима. Він одразу ж повідомив, що його мати Віолетта Антонівна померла. Він її убив. Мовляв, увечері посварилися, не втримався й штовхнув її. Падаючи, жінка вдарилася головою об стіну».

Алевтина: «Про смерть свекрухи мене телефоном повідомила Надія. Ми з донькою одразу ж приїхали до помешкання колишнього чоловіка. Із його нервової й плутаної розповіді зрозуміла, що Віолетту Антонівну після сварки вбив Вадим».

Власне, про вбивство сином матері красномовно свідчать висновки двох проведених судово-медичних експертиз. Ось лише невеличкий витяг із документів: «На трупі В.А. ушкодження виникли від неодноразових концентрованих ударів у голову тупим предметом (можливо, руками) з елементами ротації (повернення голови). Ушкоджень, що могли б виникнути при падінні й ударі об підлогу чи стіл, при обстеженні трупа не виявлено. Прижиттєвий стан здоров’я В.А. не перебуває в причинному зв’язку зі смертю. Усі ушкодження голови в сукупності мають ознаки тяжких тілесних ушкоджень (небезпечних для життя)».

Водночас стаціонарна психолого-психіатрична експертиза особи Вадима К. довела, що під час власного протиправного діяння тридцятисемирічний  синок у стані фізіологічного афекту не перебував. Він повністю усвідомлював свої дії й міг ними керувати.

Знаючи про всі ці висновки, що далеко не на користь підсудного, здавалося б, Вадим просто мав би набратися мужності й у суді заявити: так, я винен, і готовий відповідати. І це, напевно, могло б прозвучати своєрідним вибаченням недбайливого сина в убитої ним матері.

На жаль, чоловік так  і не усвідомив, якого лиха він накоїв. А тому в судовому засіданні дав волю власним фантазіям. Схоже, з їх допомогою намагався уникнути відповідальності за скоєне.

Вадим К.: «Після вживання спиртних напоїв посварився з матір’ю. Але жодним пальцем до неї не доторкнувся. Згодом пішов до кімнати спати. Мати залишалася на кухні. Прокинувшись, побачив, що вона лежить на підлозі. Поряд стоїть стілець. На обличчі – кров. Хотів допомогти. Але матір відмовилася від моїх послуг. Мовляв, пізніше зведеться самотужки. Такі випадки з нею траплялися: падала, а потім підіймалася. Тож пішов знову спати. Але через деякий час, щоправда, не пам’ятаю, як саме, усе-таки допоміг матері дістатися кімнати й лягти на ліжко. Після знову заснув».

Аби розчулити суд, Вадим усе ж таки визнав себе винним. У тому, що затіяв сварку зі своєю ріднесенькою матусею й пізніше не викликав їй лікаря. Розмови ж із квартиранткою Надією та колишньою дружиною просив не брати до уваги. Бо тоді перебував у шоковому стані й не відав, що кому казав і що робив.

Схоже, тепер у нашого «героя» буде достатньо часу поміркувати над скоєним. Шевченківський районний суд визнав його винним в умисному заподіянні тяжких  тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілої (ст. 121. ч.2 КК України), і виніс вирок – вісім років позбавлення волі. Окрім того, виходячи з висновку судово-наркологічної експертизи, суд відповідно до ст. 96 КК України призначив  Вадиму К. примусове антиалкогольне лікування, яке він проходитиме в місцях відбування покарання.