У «Малятку» навіть Котик Мишку не їсть

Діток журнал виховує на доброті й дружбі. Котик нехай собі ласує сиром і сметанкою, а Мишка-побіганка – живе, бо хто ж тоді допоможе Дідові й Бабі витягти із землі Ріпку? Завдяки непохитній позиції колективу часопису – дивитися на світ дитячими очима, непідробній інтелігентності публікацій та ілюстрацій видання, може,  й не поповнило списку зниклих через відсутність годувальника. Семеро працівників не лише створюють високохудожній, цікавий і зворушливий часопис і забезпечують 25-36-тисячний тираж,  а щороку дарують річну передплату на нього 30 сиротинцям України. Прохань набагато більше, та змоги нема.

Трішки історії. 45 років тому «Малятко» народилося завдяки ініціативі ЦК ЛКСМУ. Усі керівники прикипали до «Малятка» душею назавжди. Письменник Анатолій Григорук працює тут уже 35 років. Дуже прихильними до «Малятка» були знані письменниці й поетеси Наталя Забіла та Оксана Іваненко. Вона 15 років тому заснувала премію імені Наталі Забіли. Лауреатом її був і Павло Глазовий. Він писав для читачів «Малятка» невеличкі вірші-п’єски. Та якось  редколегія не втрималася, відступила від усталених правил і надрукувала поему про Комара-зухвальця на цілий розворот. Скільки було позитивних відгуків! Незмінним членом редколегії «Малятка» був письменник Андрій М’ястківський.

Зінаїда Василівна каже, що колектив жодного разу не пошкодував про свою тяжку працю – ретельний відбір публікацій та ілюстрацій, вимогливість до тематики.  Невеличке видання вміщує казки, пісеньки, загадки, смішинки-веселинки, вкладки з саморобними іграшками, розмальовки, конкурсні завдання, за перемогу в яких ще й нагороджують. У відповідь скептикам, котрі вважають за найкраще увімкнути дитині мультик на відео чи телевізор, і забути про неї, можуть бути листи мам із далеких міст і сіл, котрі, забувши про втому і дорогоцінний сон, пишуть «Малятку» листи про те, як чекали їхні діти  листоношу, як читали журнал усією родиною, вирізували, клеїли й розмальовували. Нерідко в листах – вдячні листівочки від дошкільнят. Таких послань щомісяця – по 400-500.

Кожен рядок часопису дихає любов’ю до свого, українського. Діти люблять конкурси «Моя улюблена іграшка», «Моя річка», «Мої дідусь і бабуся», «Мої братики і сестрички». Семирічна Богданка з Коломиї, що на Івано-Франківщині, разом із татом і мамою зробила справжнісіньку маленьку скриню із одяганками для  господаря журналу – Малятка: сорочками-вишиванками, киптариками, капелюшкам. Подарунок привіз до редакції хрещений батько Богданки, й ним тут дуже пишаються. «Малятко» – не просто видання, а осередок любові до дітей. Років чотири тому колектив їздив у гості до сиротинців кількох областей України із власним ляльковим театром. Ширмочку, ляльок і ляльководів мали – а озвучували вистави самотужки: нявчали, кукурікали, гавкали і цвірінькали. Зараз ляльководів нема і ця добра справа завмерла. А журнал стає дедалі популярнішим – його залюбки читають українські діти у Польщі, Словаччині і Чехії. Завітавши до редакції, канадійці із Торонто шкодували, що тамтешні діти не мають такого лагідного й вишуканого видання, а виховуються на не завжди, м’яко кажучи, добрих коміксах. Особисто мене вразила рубрика «З днем народження!», де на прохання батьків поздоровляють  іменинників місяця. На розвороті може бути до 300 дитячих личок.

Свідчення успіху «Малятка» – офіційне запровадження його до шкільної програми початкової школи. Це – заслуга тих, хто працював раніше, і нинішніх подвижників – головного редактора, її шести колег, письменників і художників.