Яблуня зацвіла помаранчево
Напередодні Нового року на вулиці Блюхера, на Нивках, за одну ніч зацвіла яблуня. Та ще й таким незвичним цвітом – помаранчевим. Люди дивувалися, адже так рясно вона ще ніколи не квітувала: на кожній гілочці – помаранчева стрічечка. Уранці, поспішаючи на роботу, вони зупинялися бодай на мить, щоб помилуватися дивовижною красою; пригальмовували тролейбуси і легкові автомобілі – пасажири виглядали з вікон й тішилися, наче діти. А по обіді біля неї вже фотографувалися на згадку старі й малі.
– Моя яблуня – як наречена, – милувався нею, стоячи біля вікна, Володимир Рогожинський – той самий чарівник, за велінням якого і зацвіло серед зими дерево. – Квітуй на радість людям, звеселяй їхні душі і серця! Я на своїм віку всяке бачив, але ніколи так груди не розпирало від щастя, як нині.
За день-другий мешканці мікрорайону таки здогадалися, хто уквітчав яблуню 600 стрічками. Це міг зробити лише цей дивак-пенсіонер Володимир Володимирович Рогожинський. Хтось вважав, що самотній дідусь таким чином вирішив розважити себе і народ перед святами, а хтось вбачав у цьому революційний подих Майдану, на якому чоловік пропадав упродовж місяця. І те, і друге – правда.
– Я захотів, аби усі відчули нашу перемогу, нашу довгоочікувану волю, – не стримує хвилювання Володимир Володимирович. – Улаштувати святковий феєрверк чи салют я не міг, тому вирішив заквітчати яблуню під моїм вікном. І навіть не сподівався, що вона буде такою красивою, наче наречена.
Звісно, сам дідусь не поліз на дерево – зорганізував старшокласників своєї 95-ї школи, де працює сторожем. Хлопчаків умовляти йому не довелося. Лише просив, щоб були обережними, коли забиралися на маківку дерева, адже вночі творили диво.
Ще донедавна ця яблуня муляла очі мешканцям того 12-го будинку, бо ж біля неї лиш вигулювали собак. Довкола – купи глини, шматки поіржавілих залізних труб (влітку тут порядкували будівельники та й забули прибрати мотлох). А восени неподалік відкривали стадіон «Піонер», наїхало начальства різного. Дід Володимир ціпок у руку – і гайда туди. І не куди-небудь на трибуну пішов, а до президії, й коли втихло свято, привів у свій двір голову Шевченківської райдержадміністрації Миколу Харитончука. Через тиждень як вітром здуло сміття і натомість біля будинку з’явилася зелена оаза: пофарбували паркани, газони засіяли травою, на клумбах забуяли хризантеми. То було одне з перших див, до якого причетний Володимир Володимирович. Сусіди не знали, як дякувати старому.
Парадні під’їзди у будинку (а їх тут вісім) давно не знали ремонту, двері такі, що ледь тримаються на завісах. У жеку дивляться на це крізь пальці. А тут ще й трапилася біда: чоловік спіткнувся на східцях, на яких поламані перила, впав і поламав руку. Сусіди кинулися до небайдужого пенсіонера Рогожинського: мовляв, одна надія на тебе. Він ціпок у руку – і до начальника жеку №1019. Тепер усі під’їзди відремонтовані, мають двері із кодовими замками.
Минулої осені Володимиру Володимировичу запропонували відпочити в Ірпіні у санаторії «Ясний». Поїхав, але через кілька днів уже був на прийомі у Миколи Харитончука. Дістав з-за пазухи блокнота і почав розповідь, мовляв, як можна людям похилого віку оздоровитися у холодному приміщенні, де немає ні газет, ні радіо, а телевізор ледь блимає. А в меню – одні каші, тоді як осінь на порі і в садах, городах дозріли овочі, фрукти.
– Решту днів я вже відпочивав по-людськи, – зауважує Володимир Володимирович. – Але не в тім річ – я ж не для себе просив, а для людей. І обігрівачі привезли, і радіо з’явилося у кімнатах, і новесенький телевізор у холі, а щоранку всі мали можливість читати 12 найменувань газет, причому свіжих. Я не можу й дня прожити без політичних новин. А які смачні кавуни, виноград, сливи, яблука і навіть банани з’явилися на столах – їж скільки душа бажає. Людям добре, і мені втішно від того.
Володимир Володимирович пишається тим, що місяць був на Майдані, навіть має документ – посвідчення учасника помаранчевої революції. У його квартирі у всіх кутках революційна символіка. Цей буремний місяць додав йому стільки сил та наснаги, що навіть забув про недугу. Три ціпки стоять у квартирі, відпочивають. Бо ж, було, так після роботи поспішав на Майдан, що лише на зупинці згадував про ціпок. Забув, а вертатися ніколи, отож і наразі обходиться без нього.
– Революція мене зробила молодим, – усміхається. – Ще б пак – серед молоді тусувався. Сусіди запитують, де моя третя опора, кажу їм, що продав.
– Вірять?
– Мені не можна не вірити. Я завжди боровся за правду. На нинішніх виборах був спостерігачем на 99-100 дільницях. 21 листопада на моїй вулиці виявив 600 мертвих душ: по 5 – 6 чоловік були прописані мало не у кожній квартирі. То про які чесні вибори розпиналася наша влада?
– Сьогодні святкуєте перемогу і нікуди вже не поспішаєте?
– Святкувати святкую, але у мене стільки нагальних справ, – і дістав блокнот. – Завтра маю знову бути на прийомі у Харитончука з приводу нової поліклініки. Він обіцяв, що на вулиці Щербакова, 70 восени матимемо сучасну поліклініку, таку, як на вулиці Пимоненка. А ще мені зателефонували приятелі з Ірпіня, просять допомогти навести порядок у тамтешній лікарні. Піду за правдою до райдержадміністрації.
– Без ціпка?
– О, я і згадувати тепер про нього не хочу. У діда друга, чи яка там, молодість. Поки я комусь потрібен, поки я живу. А правда, красива моя яблуня-наречена? – і підійшов до вікна. – Квітне на морозі, людей тішить, і мені від того на серці тепло та радісно. Ще трохи – доведеться зняти стрічки, бо весна прийде.
І яблуня-наречена одягнеться у біло-рожеві весняні шати. До весни вже й не так далеко.