Філософські ворони Захаревича

Із десяток ворон (статуеток) помічаю в кабінеті генерального директора Театру імені І.Франка Михайла Захаревича.

«Ще із сорок – вдома, – каже мій співрозмовник. – Ворони – розумні птахи. Для мене це – образи, філософія життя». Справді: ось ворона в окулярах, але з торбою – образ мандрівного філософа. Інша – з мітлою. Поряд – із павичевим хвостом…

«Через життя кожної людини можуть пройти ці образи, – розмірковує Михайло Васильович. – Якийсь час можна ходити з павичевим хвостом, але це може привести і до мітли… Все це – дуже театрально і – так, як і в житті».

Потрясіння в «Третій патетичній»

На робочому столі Михайла Васильовича поміж стосами ділових паперів бачу «Кобзар» Тараса Шевченка. Він ловить мій погляд: «Люблю поезію. «Кобзаря» не просто читаю – запам’ятовую»…

Відверто кажучи, і оті ворони, і це одкровення  «адміністратора» номер один Національного академічного драматичного театру імені І.Франка, народного артиста України Михайла Захаревича стали для мене несподіванкою. Розумію: колекція-філософія, геніальна поезія, мабуть, як жива водиця, дає сили для розвою його творчої натури.

Пригадаймо телефільм «Чи важко бути директором?», який зняло Українське телебачення 1991 року про Михайла Захаревича – тоді директора Запорізького українського музично-драматичного театру імені М.Щорса.

«У Запоріжжі (прийшов до театру після Харківського інституту мистецтв, закінчив курс народного артиста СРСР Леся Сердюка) я прокинувся як актор. Сталося це після пам’ятної ролі Валерика у виставі «Третя патетична» М.Погодіна. Театр щойно повернувся з Новосибірська, де гастролював і показував цю прем’єру. А актор, який грав Валерика, раптом захворів. І мені, новобранцю, дають цю роль: «Завтра ввечері гратимеш». За день я текст вивчив, – розповідає Михайло Васильович. – Та на репетиції, перед виставою, згадали, що актрисі Тетяні Нещерет акомпанував на гітарі актор, що грав роль до мене. Знайшли гітариста – з ним займався режисер, а мені не встигли пояснити, що ж маю робити на сцені. І я пішов – сам творити роль. А роль складна: в часи революції молодий чоловік «загубився» в суспільстві – чи не найбільш психологічний образ у виставі. Що зі мною діялося! Я імпровізував, ішов «у матеріал»… Але що найцікавіше: після того мене затвердили в цій ролі на постійно».
Молодих акторів у Театрі імені М. Щорса було мало, а вистав ставили багато, тож у кожній грав – «Дикому Ангелі», «Молодій гвардії», «Потомках запорожців», «Енеїді», «Ярославі Мудрому»… «Входив» у театр разом із відомими в усій Україні акторами, режисерами. Це – Костянтин Параконьєв, Аркадій Трощановський, В’ячеслав Сумський, Володимир Грипич… Двічі, 1973-го та 1980-го, гастролював із запоріжцями на сцені Театру імені І.Франка.

У кадрі телефільму

Коли запропонували стати директором Запорізького лялькового театру, намагався «зробити той театр справжнім». Запросив із Абакана знаного режисера-лялькаря Віктора Савіна. Крім вистав-казок грали і для дорослих – «Сорочинський ярмарок» за М.Гоголем, «Клоп» Ма-яковського. І глядачі пішли до лялькового.

Та повернімось до телефільму. Солодкою і непростою була наступна пропозиція – повернутися до Театру імені М.Щорса – директором. Керувати рідним колективом, де стільки років був актором?..

Вслід за Захаревичем до муздрамтеатру прийшов із ТЮГу і головний режисер Олександр Король – згодом народний артист України. Разом майже десять років працювали, повертали глядачів. Ставили українську класику. Багато експериментували. І про театр заговорили.

Тоді, наприкінці 80-х років, чимало театрів – поміж них і київський імені І.Франка, переводили на нову систему господарювання. Михайло Захаревич – людина енергійна  – очолював асоціацію директорів театрів України. Від нашої республіки працював і в робочій групі в Москві, був у «темі». А після того телефільму, що аж тричі йшов на екранах, його запросили до Театру імені І.Франка. Було це в березні 1992-го. Михайлу Васильовичу тоді виповнився лише 41 рік.

Щоб оберталось колесо…

Цього, 85-го, ювілейного сезону в репертуарі франківців – понад тридцять вистав. Коли дивимося «Украдене щастя», «Шельменко-денщик», «За двома зайцями», які вже стільки років не сходять зі сцени, і прем’єрні – «Істерія», «Брати Карамазови», на сцені не бачимо генерального директора. Але Михайло Васильович, як і багато тих, хто за лаштунками, – режисери, сценографи, працівники допоміжних цехів, – незримо присутній і на сцені, і в залі. Без нього не обертається колесо Мельпомени.

«Всього в театрі нас – близько 500. Драматичних акторів – 103, ще – балет, хор і технічні працівники. Склалася традиція – є в нас кілька династій. Богдана Ступку, художнього керівника, представляти не треба: відомий у світі актор. Своє обличчя має і Остап Ступка. Знані й династії Задніпровських, Олексенків, Сумських… Я веду до того, що в театрі дуже багато зіркових акторів, – акцентує Михайло Васи-льович. – Взяти Юлію Ткаченко, її сина Леся Задніпровського, онука Назара. Кожен із них окремо – самодостатній і кожен гратиме незалежно від того, хто буде при владі в театрі.

Можна говорити про Бенюка, Хостікоєва, Коляду, Шаха… Великих митців не буває забагато. Я чим пишаюся? Тим, що ми в тяжкі роки не звільнили жодної людини. По-людськи підтримали і акторів-ветеранів. За допомоги банку «Аваль» сплачуємо їм щомісячну стипендію – по 100 гривень. У театрі регулярно виплачують зарплату».
Розкриємо карти й поза театром: в економічно складний час – 1995-2000-й роки Михайло Захаревич (паралельно) працював першим заступником міністра культури. Пригадую його одкровення: «Ми зберегли тоді кадри, мережу закладів культури всупереч указу 1995 року про скорочення закладів культури на 50 відсотків. Людей попереводили на половину чи чверть ставки, а все ж не закрили музеї, бібліотеки… А коли на державному рівні ухвалили закон про місцеве самоврядування (місцева влада могла тоді закривати заклади), ми вдалися до такого «ходу» як державний реєстр закладів культури (я цим займався особисто) і вилучити той же музей чи будинок культури можна було лише згідно з відповідним рішенням Кабміну. Тож я не ховаю очі, коли зустрічаюся з людьми на місцях...»

Та повернімося до франківців.

«Працюємо з режисерами різних естетичних напрямів. І це для театру не проблематично, – запевняє, – бо маємо свою основу, закладену незабутнім Сергієм Данченком. Сергій Володимирович – особлива сторінка і в моєму житті – працював з ним майже 10 років – як із батьком, як зі старшим братом.

Коли міністерство культури на зборах франківців представило мене як генерального директора, Данченко – тоді головний режисер – підвівся: «Я Захаревича не знаю, як працювати разом?» Я на те відповів: «Давайте поговоримо-познайомимось, якщо – «ні», все залишається як і було». Опісля зустрілися – й обидва зрозуміли – таки будемо працювати разом.

Коли те ж міністерство через сім місяців знову зібрало збори, аби змістити мене з посади генерального директора, Данченко знову підвівся і сказав: «Із завтрашнього дня і я не працюватиму». І ми залишилися обидва. То була велика підтримка Сергія Володимировича й аванс мені. І я підставляв Данченку своє плече, де воно було потрібне, щоб йому було легше.

Із художнім керівником Богданом Ступкою даємо собі розкіш експериментувати. Одна з останніх прем’єр – «Істерія». В основі сюжету – факти з життя видатного філософа Зигмунда Фройда. Вистава вражаюча. І ті, хто залишається до кінця, по півгодини не відпускають акторів. Але дехто і йде. І це нормально. Бо не всі можуть зрозуміти, не всі знають, хто такий Фройд. А вистава – це ж не урок історії, глядач має «розшифровувати» картини й образи сам. Давно і з успіхом іде «За двома зайцями» Старицького, яку сприймають усі».

Творчий склад театру дає змогу розділитися на кілька труп. Тож діє Театр у фойє.

Завершується ремонт приміщення, яке було законсервоване 20 років тому. Наприкінці 2005-го планують відкрити там малу сцену. «Мріємо назвати її іменем Сергія Данченка, – каже Захаревич. – Принципи малої сцени з ним розробляли. Там буде зала на 200 місць. Встановимо таку систему підйомників, що сцену можна буде вибудувати в будь-якому місці – в центрі, збоку. І глядачів можна розсадити як хочеш – і по колу – також. Це буде єдина така зала в Україні.

Там, де нині Театр у фойє, буде музей».

У найближчих планах – святкове 28 січня, день 85-річчя театру. Франківці планують поїхати до Вінниці з виставою «Украдене щастя» – у Вінниці ж бо, 1920 року, зародився театр, біля його витоків стояли корифеї Гнат Юра, Амвросій Бучма… Хочуть побувати з виставами і по інших колишніх адресах театру, зокрема, у Харкові.

Хоч на день – до Сосонки

Михайло Васильович зберіг своє родинне гніздо в селі Сосонка на Вінниччині. Там садочок, через дорогу – річка, ліс. «Після напруги в Києві мушу хоч на день заїхати до Сосонки.  Повертаюсь до Києва зовсім іншим, – каже. – Посиджу біля старої груші, яку ще дід Дмитро посадив… У хаті побуду – там зберіг атрибутику – все, як було в дитинстві, навіть кочерга бабусі Люсі. Цікаві люди були, співучі. Мама Ганна (вже світлої пам’яті) мала чудовий голос. Батько інженер-землевпорядник (він згодом збудував хату в іншому місці), грав у духовому оркестрі. Мамин брат, дядько Іван, як повернувся з армії, зробив мені, трирічному, маленьку балалаєчку й учив грати. У п’ять років я вперше потрапив у Вінниці на виставу «Майська ніч» – так сподобалось!»

А з 3-го класу почав їздити до Вінниці, за 7 кілометрів, до музичної школи. Грав на кларнеті, трубі, баяні. У середній школі вчився на «відмінно». Класний керівник, знаючи його мрії про театр, прийшов перед випускним балом до батьків – відмовити: хай їде вчитися на інженера, так радив. Але він таки поїхав до Вінницького лялькового театру, там рік працював, з Вінниці все й почалося…

До Сосонки Михайло Васильович привозить і онуку Аліну. Для неї велика втіха – кататися на велосипеді довкола лісу, коли «Міша», як вона називає дідуся, біжить поряд. Їздить до Сосонки і з дружиною Оленою, коли вона вільна від роботи як ведуча програм Національного радіо. Возить сюди із Києва друзів-театралів. До слова, поблизу його хати – в лісі, гніздяться справжні живі ворони. А то ж – «філософія життя».