Дивовижна мелодія часу
У вітальні моєї приятельки вже не один десяток літ стоїть принишкло у кутку годинник – старий як світ. І хоч маятник його нерухомий, і стрілки завмерли бозна-коли, і дерев’яну оправу поточив деінде шашіль, все одно він має царський величавий вигляд. Антикваріат, якому понад 100 років, придбаний прадідом у позаминулому столітті. Стомився бідолаха відлічувати час, отож і спочиває. Утім, його можна оживити – лишень треба доброго годинникаря знайти. І я його знайшла – на Великій дзвіниці Києво-Печерської лаври. Цей неперевершений майстер – В’ячеслав Володимирович Продан.
Кожне коліщатко дихає історією
На Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври він потрапив 22 роки тому. А до цього більш як десять літ працював на заводі «Ремточмеханіка».
– Я змалку мав нахил до точної механіки, – розповідає В’ячеслав Володимирович. – У нашому домі не було такого годинника, якого б я не розібрав. І, звісно, акуратно збирав, щоб батьки нічого не запідозрили. Тому, не роздумуючи, після школи пішов вчитися на годинникаря.
Батьки не заперечували. І добре зробили. Старший син знайшов своє місце у житті, став майстром «Золоті руки». А невдовзі й молодший Борис пішов по його слідах. Іван Васильович Ковальський, їхній учитель, дуже з того тішиться.
– Будь-якому фахівцеві не довірять обслуговувати старовинні київські куранти, – зауважує він. – Їхню роботу має відстежувати Майстер. І Слава упродовж багатьох років підтверджує це звання. Я навіть трохи заздрю йому – як-не-як має справу із сивою давниною. Адже кожне коліщатко лаврських курантів дихає історією.
Повернімося у глибину віків, на київські пагорби XVIII століття. Перший годинник на Лаврській Великій дзвіниці ще в 1744 році встановив годинникар Павло Чернявський. Але попрацював механізм лише 14 років і в 1758-му його замінили новим, який виконав Адам Левинський. Через 30 літ і той зіпсувався та зупинився. Треті куранти з’явилися в 1788 році (майстер Іван Кобилін). На початку XX століття монастирська комісія оглянула їх і доповіла Духовному Собору, що лагодити їх немає більше сенсу.
Нові куранти виготовляли у відомій в Росії й далеко за її межами майстерні А.Енодіна. Згідно з домовленістю, годинник мав був маятниковим, а всі його частини – металевими. Виготовляти нові дзвони майстер вважав зайвим і запропонував використати від старих курантів: 8 малих і один великий вагою 150 пудів. Куранти вартістю 4,5 тисячі карбованців, улітку 1903 року привезли з Москви до Києва, а у грудні на четвертому ярусі Великої дзвіниці з’явився чорний циферблат із золоченими цифрами і стрілками. А.Енодін гарантував роботу годинника упродовж 15 років. А куранти і нині відлічують хвилини та години. Заводяться раз на п’ять днів за допомогою лебідки, відбивають гаму кожні 15 хвилин.
За справністю велетенського механізму і слідкує В’ячеслав Продан.
– За двадцять з лишком літ куранти спинялися лише один раз, на годину. – розповідає майстер. – Невтомний трудівник! І столітнім його не назвеш, адже працює так чітко, ніби щойно випущений. За конструкцією його механізм нагадує французькі старовинні годинники.
Час від часу доводиться замінювати зношені деталі. І В’ячеслав Володимирович, як справжній господар курантів, нікому не довіряє цю справу – самотужки виготовляє коліщатка. Він відчуває ритм годинника не лише на слух, а всім своїм серцем. І щоразу не перестає милуватися його дзвонами – дивовижною мелодією часу.
Колискова для мами
На годинники теж існує своя мода: наручні, кишенькові на ланцюжку, мініатюрні з позолоченим браслетом… Ще кілька років тому ми шаленіли від електронних: надвисока точність, замість стрілок миготять цифри, які показують не лише час, але й дату: день, місяць – одне слово, фантастика!
І не треба заводити – достатньо раз у рік поміняти батарейку.
Для В’ячеслава Володимировича такі мовчазні годинники – мертві.
– Розкриєш їх – всередині плата з мікросхемою і жодного коліщатка, – каже майстер. – Інша річ – механічні, де бачиш кожну деталь у русі чи в спокої. Достатньо пінцетом доторкнутися до котроїсь, як заметушаться всі інші, і почуєш миле серцю: «тік-так, тік-так». Музика жива…
– Ваша робота чимось нагадує роботу хірурга, – зауважую я.
– Мікрохірурга, – уточнив мій співрозмовник. – Адже доводиться мати справу із мініатюрними деталями.
– Тож мають бути чутливі руки, хороший зір?
– І добре серце, гарний настрій, адже спілкуюся з різними людьми.
До майстра несуть різні годинники – цілком сучасні, цінні старовинні й такі, які вже давно можна викинути на смітник. Приміром, «ходики» 50-60-х із гиркою на ланцюжку. Але ж для декого це не просто годинник, а пам’ять. Найчастіше просять полагодити такі настінні чи настільні «ходики» пенсіонери. На дорогі пенсії не вистачає, а китайські п’ятигривневі через місяць, а то й тиждень ламаються – не настачиш. Отож, майстер приймає і такий «антикваріат», із задоволенням підбирає до них запчастини і сам тішиться не менше за господарів їхніх, коли починають рухатися стрілки, а кімната наповнюється заколисливою музикою.
Давній шкільний товариш Валерій Ковальков довіряє ремонтувати свої годинники лише В’ячеславу. І коли купує їх, то теж іде до нього за порадою.
– Мій наручний японський годинник йде без зупину понад двадцять років, – розповідає підприємець. – А купив я його за порадою Слави. Лише двічі чистив механізм і один раз поміняв скло.
– А зараз з чим завітали?
– Приніс настільний годинник тридцятилітньої давності, який мама знайшла серед речей своєї тітки. Він не має ніякої особливої цінності, але мама без нього не може жити, засинає, як мала дитина, під тікання саме цього годинника. Він для неї багато значить – це пам’ять, якою вона дорожить.
Хороший майстер – чи то перукар, чи то кравець – завжди на вагу золота. Клієнти звикають до їхньої вправності, пунктуальності, добросовісності. У В’ячеслава Володимировича теж є чимало постійних відвідувачів як серед тих же пенсіонерів, студентів, підприємців, які несуть йому звичайні не дуже дорогі годинники, так і серед тих, хто їздить на крутих мерседесах, і має на руці розкішні швейцарські. Навіть із Миколаєва, Дніпропетровська спеціально приїздять до Києва, щоб саме в нього полагодити будильник. Йому самому не раз пропонували перейти працювати у Кабмін, Верховну Раду (там чимало годинників) – відмовився. Шкода комусь передавати куранти, які для нього більше, ніж робота.
На жаль, нині в місті небагато майстерень, де можна відремонтувати годинник. Та й самих спеціалістів не густо. Лише віднедавна у 38-му професійно-технічному училищі з’явилася група годинникарів. Справжніми майстрами вони стануть лише через кілька років. А поки що покладаємо надію на таких як В’ячеслав Продан і його молодший брат Борис.
– Мій син пішов своєю стежкою, – розповідає В’ячеслав Володимирович, – але відремонтувати будильник вміє – я навчив.
Колись він навчить когось відслідковувати, як працюють київські куранти. Обов’язково навчить, щоб вони не зупинялися, чітко відлічували години нинішнього віку… А можливо, й прийдешнього.