Свято пройшло повз них
Люди поспішали у передсвяткових клопотах: хто у пошуках подарунків для рідних, хто повертався з подарунками в теплі та затишні оселі, щоб подарувати дітям казку. Але це свято проходило повз тих дітей, про яких нікому піклуватися. Це – діти вулиці.
Біля входу в метро стояв хлопчик із протягнутою рукою. У його очах стояли сльози, в руках він тримав пластиковий стаканчик – для милостині. Йому вісім років. Звуть Іван. Прізвища не знає. Жебракує не з власної волі. Біля нього крутиться п’яний батько, який і примушує сина канючити гроші у перехожих. Дізнатися більше про Івана не вдалося: п’яний наглядач не дозволив. Поклавши дитині пару гривень, я спустилася в метро, у якому цілими зграями групуються нікому не потрібні діти.
Миколі Свєтіну 13 років. На відміну від восьмирічного Івана жебракує з власної волі. Його щоденна виручка становить 10-12 гривень. Коли люди не щедрі, підзбирує порожні пляшки.
– Ще немовлям батьки покинули мене. До восьми років я жив у львівському дитячому будинку. Потім утік – шукати кращого життя. Дитбудинок був для нього гіршим, ніж тюрма.
– І як ти виживаєш в цьому величезному незнайомому місті?
– Спочатку я вивчав дороги, місця, де можна роздобути щось поїсти. Якось я познайомився з однією бабусею. Вона взяла мене до себе. Деякий час я жив з нею. Це були найкращі дні мого життя, але повернувся її син й прогнав мене.
– Чи є місце, яке б ти міг назвати своїм дахом над головою.
– Хіба що дахом. На Борщагівці, на горищі одного з висотних будинків мені тепло й затишно.
– Живеш сам, чи ділиш той дах з кимось?
– Справжніх друзів немає. Лише по нещастю, але вони п’ють, курять, а я так не хочу. Я вмію читати, писати і дуже хочу жити у своєму власному будинку й назавжди забути про таке життя, яким живу сьогодні.