Був вірним обов’язку
Пішов із життя 2 грудня 2004 року Леонід Телятников. Скромним, було його поховання на Байковому кладовищі столиці. В останню путь почесного громадянина Києва, Героя Радянського Союзу провели рідні, близькі й знайомі, а з керівників загальнодержавного масштабу тільки міністр України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС Григорій Рева. А може, це й добре, що в останню путь відходив Леонід Петрович тихо, без зайвої метушні. Тому що сам Телятников не любив галасу і суєти. Бо був він людиною не тільки мужньою, а передусім, скромною. На підтвердження цих слів скажу: мало хто бачив, приміром, ті фотографії, на яких Леонід Петрович був у генеральській формі. Він розумів: генерал – то високе звання, але відповідальність – вища.
…Коли трапилася аварія на 4-му енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції, начальник пожежної частини майор внутрішньої служби Л.П.Телятников мав право не з’являтися на об’єкті – юридичне право, оскільки перебував у відпустці. Але він розумів, що крім юридичного права, є ще моральний і професійний обов’язок. І цей обов’язок кликав офіцера на станцію, аби разом із підлеглими йому пожежними локалізовувати біду. Він ще не до кінця знав, що поспішає на свій бойовий пост задля того, щоби захистити все людство, – гадав, треба загасити звичайну пожежу. Але склалося так, що доля обрала саме його, аби ім’я його увійшло в історію колишнього Союзу, в історію нашої незалежної України, як стали незабутніми імена першопроходців космосу, видатних учених, полководців.
Тож тієї вікопомної ночі він разом зі своїми товаришами піднявся на дах приміщення машинної зали, зруйнованого вибухом енергоблоку. І він разом із ними приборкав пожежу, яка могла перекинутись на інші блоки і призвести до ще страшнішої біди. Добрий знайомий Леоніда Телятникова і його колега полковник внутрішньої служби Василь Денисенко розумів тоді реальність страшної небезпеки, що нависла над станцією (і над вогнеборцями – теж). Бо під дахом було понад 60 тонн мастил під високим тиском. Якби туди перекинулося полум’я… Була істотна загроза проникнення вогню і до реактора сусіднього, 3-го енергоблоку. Планета значно пізніше зрозуміла, від чого її врятували Леонід Телятников, Володимир Правик, Віктор Кибенок та їхні бойові побрати. А тоді…
Більшість із звитяжців померли від отриманих доз радіації невдовзі після 26 квітня 1986 року. Телятникову лікарі теж відвели жити небагато часу. Але він дуже не хотів миритися з вироком. Він не просто жив, а, незважаючи на підступну хворобу, плідно працював. І в Головному управлінні Державної пожежної охорони України, і до останніх днів – у спеціалізованому ремонтно-будівельному управлінні протипожежних робіт, а на громадських засадах – у Добровільному пожежному товаристві столиці. При цьому внутрішній стрижень постійно спонукав Леоніда Петровича до неспокою, аби за будь-яких обставин, часто-густо дуже складних, шукати шляхи виконання наміченого. Він був, як зазначила дружина героя Лариса Іванівна, порядною людиною. Він був справжньою людиною.
Леонід Телятников дуже любив нашу землю і поважав себе на ній. І, може, завдяки цій великій любові він не дав жодного шансу біді заполонити нею планету. Тож, земляни, варто завжди пам’ятати про це.
9 січня виповнилося 40 днів, як пішов від нас Леонід Телятников. Тож хай завжди затишно буде в іншому вимірі його чесній душі.