Андрій ШЕВЧЕНКО: «Пріоритет – інтереси українського футболу»

Напередодні Новорічних свят у Києві побували найкращий футболіст Європи Андрій Шевченко та «Золотий м’яч», якого капітан української національної команди був удостоєний за підсумками 2004 року. Одним з найпочесніших спортивних призів сучасності милувалися вихованці Переяслав-Хмельницького ліцею-інтернату та футбольного клубу «Динамо» на Нивках, а також уболівальники, що зібралися поблизу пам’ятника Валерію Лобановському. А спортивні журналісти дістали нагоду поспілкуватися з Андрієм Шевченком під час імпровізованої прес-конференції.

– Я ще малюком мріяв про світове визнання і про «Золотий м’яч», – зізнався найкращий футболіст Європи в столичній мерії, де йому вручили найвищу відзнаку Києва.
– І от твоя мрія здійснилася. Що відчуваєш нині? Немає усвідомлення того, що футбольне життя скінчилося?

– Відчуття виняткової радості, бо таки здійснилася дитяча мрія, можливо – найзаповітніша. А от душевної спустошеності немає. Життя триває, футбольне – також. Я не стану грати гірше, та й мотивація не пропаде. Моє найпалкіше бажання – виступати на найвищому рівні якомога довше. Це також особлива мотивація.

– У «Мілана» вимальовується надзвичайно складний сезон. У нашої національної команди – також. Як чинитиме Шевченко, якщо інтереси двох колективів перетнуться в часі?

– Міжнародний футбольний календар доволі чіткий, а тому вихід навіть із найскладнішої ситуації знайти можна завжди. Однак інтереси національної команди насправді пріоритетні. Виступати в збірній Україні – висока честь для мене, а бажання пробитися на світовий фінал таке велике, що я заради його здійснення віддав би чимало індивідуальних призів.

– Однак Україна й досі не може забути неприємного інциденту, що трапився з тобою в Македонії…

– Повірте мені на слово: ніякого злого умислу в моїх діях, а тим паче – зневаги до національної команди, тоді не було. Схоже, мій вчинок зрозуміли неправильно, бо насправді то була звичайна реакція на грубість і підлість в грі. Македонський футболіст кілька разів намагався завдати мені травми навмисне, проте суддя на це жодним чином не реагував. І коли суперник таки розбив мені обличчя й небезпечно травмував щелепу, я зрозумів, що грати більше не зможу. На щастя, час першого тайму завершувався, тому я, закривавлений і з ушкодженими зубами, зійшов із поля… Запевняю вас: я хочу і буду грати за національну команду. І потрібно це насамперед мені – як професіоналові та громадянину.

– Ти нечасто буваєш в Україні, але подіями в ній, либонь, цікавишся…

– Звичайно, адже в Україні мешкають мої батьки, рідні та близькі люди. Намагаюсь уникати політичних пристрастей, бо вважаю, що політикою мають опікуватися політики. Але дуже хочу, щоб український народ жив заможніше та щасливіше. Дбатиму про імідж України успіхами на міжнародній футбольній арені.

– Якою мовою спілкуєшся з дружиною?

– Італійською. Але мріємо, щоб наш син розмовляв трьома мовами – англійською, італійською і українською. Я й сам хочу досконало вивчити українську. Ні, звісно, я вмію спілкуватися рідною мовою, проте в останні роки, що їх провів на чужині, мені стало важко формулювати свої думки українською.

– Що в найближчих планах, Андрію?

– Футбол! Грати і забивати – моє головне завдання та життєве призначення. А позафутбольні справи… Готуємося відкрити в Україні школу-інтернат з футбольним ухилом для дітей-сиріт і здійснити спеціальне турне Батьківщиною із «Золотим м’ячем».