Степан ГАЛЯБАРДА: «Душа бринить, іду колядувати»
Давно збиралася взяти в нього інтерв’ю, але щось ставало мені на заваді: то він готувався до свого чергового творчого вечора, то був далеко від Києва, то мої журналістські стежки стелилися в іншому напрямку. Одначе щоразу, почувши його «Пісню райського саду», яку народ назвав «Явориною», картала себе вкотре і записувала у блокнот: «Домовитися про зустріч із Степаном Галябардою». І от нарешті поет-пісняр – гість «Вечірнього Києва».
Скарби з торбини пастушка
За вікном не вщухають новорічні пристрасті – люди окрилені, усміхнені. Адже щойно зустріли 2005-й. Яким він буде для кожного зокрема і України загалом?.. Новорічна святковість поволі перепливає у передріздвяне очікування великої радості: ось-ось задзвенить по селах та містах коляда, на покутях з’явиться дідух, а на столах запарує солодка-пресолодка кутя. Уся ця чарівність і дивовижна казковість особливо западає в дитячу душу. Тож не випадково я попросила пана Степана повернутися на кілька десятків літ назад у його рідне село Суходіл Гусятинського району на Тернопіллі.
– Дитинство – то найсвітліша пора мого життя, – щасливо усміхнувся він. – Я ріс в оазі української духовності, в родині, де щиро шанували батька й матір, де змалку привчали молитися Богу, щонеділі ходити до церкви. За часів радянської влади то було дуже складно і ризиковано.
Батьки вели своїх дітей до церкви крадькома. Моя мама якось на Різдво сховала мене малого під спідницю, бо ж доводилося проходити повз «бдітєльних» директора школи та учителів. І всю службу Божу я стояв біля неї на криласі (мама і тато співали в церковному хорі).
Малий Штефко, як усі сільські діти, рано подорослішав: із шести років пас корову, полов з мамою буряки на колгоспнім полі, а потім і косу до рук взяв. Хліб насущний добували селяни тяжко.
– Мама будила мене на світанку, коли сни солод-кі, як мед, – згадує поет. – «Штефку, вставай, уже всі корови на лузі, одна наша у хліві».
Прив’язувала мене шнурком до тої корови і давала в руку торбинку з окрайцем паляниці та пляшкою молока. А насправді я найпершим приводив свою корову на пасовисько.
Вдома всьому давав лад дід Антін. Батько працював у сільмазі, до якого щодня торували стежку старі й малі: хто за цвяхами, хто за оселедцем, а дітлахи за жменею «подушечок». І виливали тут один одному душу. А вечорами співали, та так гарно, наче справжні артисти. Малий Штефко знав напам’ять увесь їхній репертуар і собі підспівував тихенько. Пізніше Степан Галябарда про це напише так:
Немов маленький рай
стоїть сільмаг,
У селі сюди дорогу
кожен знає.
Тут батько мій Петро
– простий завмаг -
Цей вбогий рай
щоранку відчиняє.
На жаль, батько рано пішов у вічність, з чотирнадцяти літ хлопцеві довелося стати в домі за господаря. На його юначі плечі лягло стільки всього дорослого. Удосвіта йшов з матір’ю на колгоспну ферму, де сорок відер води для бичків, оберемки соломи було звичною працею, косив, рубав дрова…
Святвечір насипає всім куті
Різдво в родині Галябардів завше було великим і радісним святом.
– Мама готувала дванадцять страв, – розповідає пан Степан. – Батько, вдягнувши вишиту сорочку, заносив до хати дідуха. А коли починало смеркати, ми йшли на цвинтар, щоб запалити на могилах померлих свічки. Така традиція збереглася в моєму Суходолі й донині. То дивовижна картина!
А на саме Різдво всі йшли зранку до церкви. На обід до нашої хати сходилася велика рідня – колядували так, що ось-ось, здавалося, гасова лампа погасне.
– Різдво – найбільш довгоочікуване свято для дітей?
– Авжеж. По обіді ми бігали від хати до хати, сповіщаючи усім, що Син Божий народився. У цей день навіть безголосі ставали співаками. Поверталися додому пізно увечері з повними кишенями гостинців, зі жменею копійок. Кирзові чоботи дерев’яніли від морозу, а щоки – як маківки цвіли. Старші хлопці ходили з вертепом.
– А вам доводилося брати участь у такому театралізованому дійстві?
– Так. Іродом був. Вертеп як естафету старші передавали молодшим хлопцям. Нас чекали у кожній хаті.
– І як на це дивилася комсомольська організація школи?
– Сварили, соромили, а ми все одно ходили до церкви, колядували, засівали, щедрували. І навіть коли працював у ЦК комсомолу, в моїй київській хаті на Святвечір було дванадцять страв, мама варила кутю. Ми кликали до себе в гості сусідів (дуже товаришували із родиною Зіновія Кулика), ходили на старий Новий рік щедрувати й засівати до колег-комсомольців. Усе це сприймалося весело, як давній народний звичай.
– Як нині збираєтеся колядувати?
– Віднедавна Різдво моє оповилося смутком. Чотири роки тому саме у цей святий день пішла у вічність моя мама, і я залишився круглим сиротою. Нинішнє Різдво, як і попереднє, проведу в рідному селі. Буде в нас смачна кутя на Святвечір, запалимо свічі на могилах батьків, родичів, збереться велика рідня за святковим столом, будемо колядувати.
Ви повернули мене в такі щасливі, радісні незабутні дні мого дитинства, аж на серці щемно стало. У мене є вірш:
Різдво. Зірок крижинки
на ялинці.
Вже батько дідуха
приніс до хати.
І я беру торбинку
на гостинці,
Душа бринить,
іду колядувати.
– Може, колись і ці слова стануть піснею?
– Можливо.
«Пишу, як бачу, як дихаю, як живу»
– Коли ви відчули, що вашій душі зріє поетичне слово?
– Батькові і материні гени збрунькували в мені, ще коли ходив до школи. Якось у шостому класі вчителька дала усім учням домашню роботу: написати вірша. Хтось узяв і переписав із Шевченкового «Кобзаря», а я сам творив. Ото й була моя перша проба пера.
У 9-му класі Степан Галябарда вже писав усі твори з української мови лише в поетичній формі. Після школи він став студентом філологічного факультету Чернівецького університету: вивчав слово, як фахівець, хоча й не думав, що воно стане його якби другою професією. Далі була районна газета, обком і ЦК комсомолу (де виконував роль штатного писаря – писав доповіді для секретарів).
– І на десять довгих літ моє поетичне слово зацементувалося в душі, – згадує поет. – Вибухнуло воно, коли почав працювати на радіостанції «Молода гвардія». Тут я познайомився із композитором Олегом Слободенком, музичним редактором радіостанції, який писав пісні для Льва Лещенка, Каті Семенової, Тамари Гвердцителі. Він зацікавився моїми віршами. Перший вірш, який ліг на музику, – «Розумію я, що не поверну човен».
– У виконанні Алли Кудлай?
– Так. Пісня вперше прозвучала на конкурсі «Червона рута» в 1989 році. То був час мого поетичного спалаху. Коло друзів дедалі ширшало. Мої пісні брали до свого репертуару Олег Марцинківський, Василь Зінкевич, Павло Зібров, Оксана Білозір, Іво Бобул, Лілія Сандулеса, Віктор Павлік, Олександр Тищенко та десятки інших уже знаних і молодих українських співаків.
– Співана поезія має якісь особливості?
– Певна річ. Кожне слово, кожен образ слухач сприймає досить прискіпливо, пропускає через своє серце. Існують закони у співаного слова: воно має бути влучним, зрозумілим. За три хвилини треба стільки почуттів передати. Трапляється, що вірш на слух сприймається чудово, а в пісні слово не звучить або ж звучить кумедно: «Там, де біла хата на любов багата» у пісні лунає, як «дебіла хата». Співана поезія – це не газетний текст, який можна перечитати, не поетична поема на 28 сторінок. Я пишу, як бачу, як дихаю, як живу.
– За кожною вашою піснею, либонь, є конкретна життєва правда. Що стало поштовхом до написання «Коронованого вінчання»?
– Моє власне вінчання, хоча й дещо запізніле. Цей обряд я бачив змалку в церкві. Він, як і сповідь, причастя, живе в моїй душі. Я пережив цей хвилюючий момент далеко не юним, бо мусив його пережити колись. А недавно мій син вінчався в церкві на Подолі. То було також незвичне весілля: усі були одягнуті у вишиті сорочки (я маю їх шість – мама вишивала).
– У вас гарний голос. Не шкода віддавати свої пісні в чужі руки?
– Я спробував виконати зі сцени лише одну-єдину свою пісню – «Яворину». Це було у Львові на творчому вечорі. Так склалося, що Степан Ґіґа, виконавець її, був на гастролях, а без цієї пісні я не уявляв свого творчого вечора. Вважаю, що все треба робити професійно. Мене не вчили співу, я не артист. Можна, звісно, записати пісню у студії так, що слухач не помітить фальшу, а після вийти на сцену й плямкати губами під «фанеру». Це не для мене. Мені ніхто ніколи не дорікнув, що я написав хоча б одну фальшиву пісню, і я цим дуже дорожу.
– Помаранчеві події торкнулися якось вашої творчості?
– Аякже. Я зараз переживаю час, коли в моїй криниці набирається нова, свіжа вода. Сподіваюся, буде що з неї черпати. У роботі багато моїх віршів – майбутніх пісень.
– Бажаю вам, аби ваша криниця довго не міліла. Дякую за розмову. З Різдвом Христовим!