З надією – у новий рік, у нове життя
Новорічна ніч сяяла зорями, дихала таїною і очікуванням чуда. Майже як у дитинстві. Неабияк гріло душу те, що чуда всі очікували рукотворного – зародження у стражденній Україні нового життя. Демократичного і справедливого. І що сотні тисяч людей, як мурашки, несли по крихітці праці, душі й серця, аби воно стало можливим. Діставшись по десятій вечора 31 грудня до майдану Незалежності, ми побачили велелюдне море. Ошатні люди, забувши про теплі домівки і щедро накриті столи, прийшли на Майдан, аби подихати повітрям волі та власної гідності, впустити в свої душі свято позбавлення страху. Дехто – вперше, бо на Майдані, окрім киян, були тисячі родин з усіх куточків України. Тримали на плечах дітей, слухали святковий концерт і чекали появи на трибуні тих, хто мав привітати націю з Новим роком і новим життям. Спало на думку, що це подвійне очікування – Нового року й нового життя – нагадує очікування матір’ю дитини, коли сумніви, страхи і тривоги змінюються радістю, щастям і надіями.
Від філософічних роздумів відірвала мета приходу на Майдан – спитати у мешканців наметового містечка на Хрещатику, чому вони попри заклики роз’їхатися по домівках і навіть закиди у перешкоді святкуванню Нового року і Різдва Христового залишаються там. Невже додому на свята не хочеться?
Ярослав Запорожан із Таращі Київської області, 18 років:
– У наметовому містечку я з 22 листопада і буду тут до інавгурації законно обраного президента Віктора Ющенка. Не хочу, щоб мій перший правильний вибір украли. Якщо ми підемо звідси, тут розіб’ють намети прихильники Віктора Януковича – без дозволу влади й суду, нароблять колотнечі й зганьблять Україну перед усім світом. А я хочу, щоб нас поважали. І сподіваюся на краще життя хоча б для молодших сестрички і братика, бо сам мушу підзаробляти замість навчання – ми сироти і живемо з бабусею.
Михайло Федорів із села Яблунів Гусятинського району Тернопільської області:
– Ми – Анатолій Авраменко, Степан, Андрій Таращук і я – не покинемо наметового містечка, доки Віктора Ющенка не проголосять законно обраним Президентом. Звісно, додому на свята хочеться. Але всі кияни, з якими ми спілкувалися, просять нас залишитися і кажуть, що ми нікому не заважаємо.
Володимир Обміняний із Баштанки Миколаївської області:
– Я тут з першого дня наметового містечка. Додому їздив лише на вибори. Знаєте, влада міняти поглядів не збирається. Я спитав у керівника місцевого «Райавтодору» Олександра Годіна, коли можна виходити на роботу, а він мені: «В Києві сидів, хай тобі там і роботу шукають». Але ж від роботи мене усунули давно, щойно я почав агітувати за Віктора Ющенка. Дуже хочеться, щоб Україна стала справді демократичною і за політичні погляди не переслідували. Задля цього тут і стоїмо.
Лілія Чиж, бухгалтер із Луганська:
– Я з самого початку була за Віктора Ющенка. Обирала в президенти не «свого», а кращого. І хоча зі своїм вибором пішла проти земляків, хочу попередити: якщо нова влада, очолювана Віктором Ющенком, відступить від проголошеної програми і керуватиме по-старому, ми виступимо й проти неї.
Андрій, підприємець із Сіверськодонецька Луганської області:
– Я приїхав сюди, щоб дізнатися правду й розповісти про неї вдома, бо в нас про Київ і Майдан було стільки брехні й наклепів! Місяць тому зостався в наметовому містечку й стоятиму тут до офіційного завершення виборчої кампанії. Набридла брехня. Ми 15 років кажемо, що Україна – демократична держава, а демократії у нас і близько не було. Окремо хочу звернутися до міського голови Олександра Омельченка і киян: «Потерпіть наметове містечко ще трішки, адже ми відстоюємо вибір усієї України».
Аслан Гулієв, будівельник із села Вільшани Недригайлівського району Сумської області:
– Перший і другий тур виборів на Сумщині були тяжкими, бо всі керівні посади в області обіймають люди з Донецька. Після другого туру народ повстав проти брехні й фальсифікацій і перестав боятися. Не повірите – нам навіть забороняли казати виборцям, що Віктор Ющенко з нашого району!
Грузинський намет не важко було знайти – червонохресний прапор дружньої країни видно здалеку. Його мешканці обговорювали візит президента Михаїла Саакашвілі. Він розпитав кожного, чи не треба чогось, і подякував за підтримку української демократії. Питаю у чемних південних гостей про те саме – чи не пора додому.
Нодар Думбадзе, 21-річний політик із Батумі:
– Ми вже маємо досвід відстоювання демократичного вибору і стоятимемо до кінця, до інавгурації Віктора Ющенка. Пострадянським країнам пора вчитися мислити по-новому й ми готові підтримати всіх. Зараз у наметовому містечку 25 осіб із Грузії і дев’ятеро із Аджарії.
Анна Козловська, 20-річна студентка:
– Я – грузинка, навчаюся в Києві у Педагогічному університеті імені М. Драгоманова за програмою обміну студентами між нашими країнами. Дуже хочу, щоб в Україні, як і в Грузії запанувала демократія. У наметовому містечку – з 22 листопада, хоча ночую вдома. Пишаюся своїм президентом Михаїлом Саакашвілі і земляками, котрі живуть тут, не боячись холоду.
Уже йдучи з наметового містечка, ми побачили гарну дівчину, яка в білих рукавичках вправно різала овочі на вінегрет. 20-річна Кристина Єсейкіна з Луцька тут уже п’ять тижнів, спершу як демонстрантка, тепер – ще й як кухар.
– Неправда, що ми заважаємо киянам, – сказала Кристина. – Вони приходять до нас і просять зостатися до офіційного проголошення президента.
– Наметове містечко зараз – необхідність, сказав підприємець із Києва Максим Котляр, котрий разом із дружиною Оленою, синами Овдієм та Ільком прийшов зустрічати Новий рік на майдан Незалежності. – Та й не заважає воно нікому – там завжди чисто, його мешканці привітні. Нашим дітям спілкування з ними піде на користь – нехай вчаться відстоювати власні переконання.
* * *
Далі було свято, яке світ запам’ятає назавжди. Півмільйонний Майдан завмер, коли на трибуні з’явилися Київський міський голова Олександр Омельченко, Віктор Ющенко з командою і родиною і його гість Михаїл Саакашвілі з дружиною. Йдучи до мікрофона, аби представити лідера нації – Віктора Ющенка – Олександр Олександрович встиг погладити голівки всіх трьох дівчаток з родини Віктора Андрійовича. Коротку промову мера столиці уважно слухав без перебільшення щасливий якось по-хлоп’ячому (настала, нарешті, пора молодих президентів) радісний Михаїл Саакашвілі.
– Ми пишаємося тим, – наголосив Олександр Омельченко, – що кілька місяців тому кияни відкрили золоті ворота на всіх в’їздах до столиці для бажаних гостей – борців за демократію. Стали гостинними господарями, нагодували і обігріли їх. Мільйони киян пройшли через Майдан у 2004 році, який увійде в новітню історію демократичної, вільної, соборної України, – сказав Олександр Олександрович і привітав усіх з Новим роком і Різдвом Христовим.
– Шановні друзі! Брати і сестри! – звернувся до зібрання українською Михаїл Саакашвілі. – Грузія, затамувавши подих, уболівала за вас, бо на Майдані вирішувалася доля Європи, добро перемагало зло. Я знову відчув себе киянином. Певен, що в ці дні відчували себе киянами усі волелюбні люди.
Віктор Ющенко тепло й щиро поздоровив усіх з Новим роком і початком нового життя в Україні, до створення якого пообіцяв докласти всіх зусиль. Він не казав нічого нового і від цього ставало спокійно на душі: нарешті настане стабільність. Коли Олександр Пономарьов заспівав Національний гімн України, люди плакали від зворушення. Розуміли, що самої перемоги на виборах замало – доведеться потрудитися, аби зажити по-людськи. Просвітлені обличчя свідчили: вони до цього готові.